Далі йти було нікуди — коридор закінчувався сліпим кутом. Я повернув назад, пройшов повз велике вікно — крізь нього над чорним масивом парку було видно заграву від міських вогнів — і знову затримався біля дверей з запискою «Сюди, Брег», за якими працював Турбер.

Я не хотів більше бачити його. Нам не було чого сказати один одному. Чого я взагалі приїхав?

Раптом я із здивуванням пригадав — чого. Треба було зайти й запитати про Олафа. Але не зараз. Не в цю хвилину. Сили мені не бракувало, я почував себе добре, однак зі мною щось діялося, а що — я й сам не розумів. Я рушив до сходів. Навпроти них були останні в ряді двері — ті, в яких щойно зникла незнайома людина. Я пригадав, що зазирнув до цієї кімнати ще з самого початку, коли зайшов до будинку й шукав Турбера; я впізнав на дверях риску обдряпаного лаку. У цій кімнаті не було нічого. Чого шукав у ній той, що зайшов туди?

Він не шукав нічого — лише хотів сховатися від мене. Я був певен цього. Вагаючись, я стояв навпроти сходів, безлюдних, освітлених мертвим білим світлом. Поволі я повернув голову. Мене охопив якийсь незвичний неспокій, власне, це не був неспокій, бо я нічого не боявся, — а просто почував себе, як після анестезуючого уколу; напружений, хоч і спокійний, я зробив два кроки, прислухався, заплющив очі, і тоді мені здалося, що я чую, як хтось дихає по той бік дверей. Це було неможливо. «Зараз я піду геть», — вирішив я, але це теж було вже неможливо, надто багато уваги приділив я цим ідіотським дверям, щоб просто піти звідси. Я відчинив їх і зазирнув усередину. Під маленькою лампочкою, що горіла на стелі, посередині порожньої кімнати стояв Олаф. Він був у своєму старому одязі, із закачаними рукавами, наче за хвилину перед тим відклав інструменти.

Ми дивилися один на одного. Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.

— Як справи, Халь…

Голос його звучав якось невпевнено.

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу.

Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. «Мабуть, про це і йшлося», — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може, саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнатки ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре… — сказав я поволі, — а ти? Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як я зайшов, а не тепер. Він спитав:

— Ти був у Турбера?

— Був.

— Студенти поїхали… нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок… — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш…

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: він і досі стояв мов дерев’яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.

— Слухай-но… — сказав я зовсім тихо, — як же ти собі це уявляв, власне кажучи?… Страусяча політика, знаєш, не окупається… Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?

Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, — але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.

— Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! — кинув я роздратовано.

— Це залежить від тебе…

— Як це від мене?

— Від тебе, — вперто повторив в,ін. — Найважливіше було — від кого ти довідаєшся…

— Ти справді так гадаєш?

— Так мені здавалося…

— Це все одно… — пробурмотів я.

— Що… ти збираєшся робити? — спитав він тихо.

— Нічого.

Олаф дивився на мене недовірливо.

— Халь, адже я…

Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі; піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з’єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене — кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого… Я встав з підвіконня.