— Пане, тут у домі кояться дивні речі. Допіру пані Трекова принесла мені чудову каву і сказала, що піде глянути до спальні мадам. Пропливла, мов лебідь. Але за хвилю лементуючи примчала назад із швидкістю, для неї незвичайною. Двері, каже, замкнені. А я, мовляв, дала б одрубати собі голову, що на ніч їх відчиняла.

— Щось я не второпаю, про які двері ви кажете! — крикнув Трампус, тільки тепер, власне, остаточно прочумавшись.

— Пробачте, пане, вона казала про двері до кабінету пані Салачової. Я запропонував піти подивитись. «А де ваш браунінг? — тремтячи, спитала вона. — У мене таке передчуття, що там щось сталось». Я взяв револьвер і попростував туди. Трекова три кроки позаду. Двері до спальні пані Салачової були справді зачинені, але не замкнені, в спальні не було нічого підозрілого, а от у кабінеті хтось перед тим погостював, бо там було таке безладдя, ніби після навали,

— А ви не чули, коли невідомий чинив навалу? — буркнув Трампус.

— Не чув нічого, пане, бо ви мені звеліли стерегти віллу, а не кабінет. Віллу найкраще стерегти з вестибюля — втім, я кілька разів виходив у сад і перед будинок, — а той вестибюль на першому поверсі, і що діється нагорі, звідти не чути. Та й спав я не міцно, як заєць, — хіба ж на службі поспиш! Невідомий працював так чисто, що його не було чути.

— Гаразд, — сказав Трампус, — я їду до вас.

О тій порі року квартал від Ганспаулка був чудовий — оповитий ніжним серпанком туману, крізь який ефектно, майже як на сцені, пробивалося ранкове сонце. В багатьох садках дерева були схожі на барвисті китиці, на деяких стінах червоно палахкотіло листя в'юнкого винограду, де-не-де виднілися гронця, котрі, певно, ніколи не достигали. Вілла Салачової стояла у найкращій частині Ганспаулка, осторонь великої колонії котеджів. Од білої стіни вела брукована дорога, обабіч якої росли низькі старі горіхові дерева. Довкола неї сад з альпінарієм, що кінчався перед віллою піщаним майданчиком з невеличким басейном. Кілька шезлонгів, між двома високими дикими каштанами — гамак. З передпокою вхід вів до великого холу з високою стелею, туди, де ночував Кост. Посередині величезний перський килим з чорною облямівкою, на ньому — ліс золотавих пальм і лотосів. У холі лежало й висіло багато коштовних речей, що могли принадити злодія: картини Швабінського, Прохазки, Неєдлого, Йозефа Чапека, чудовий жіночий портрет Гомолача з найкращого періоду його творчості, два малі інтер'єри Іранека і Матіссів малий портрет пишної жінки. Біля сходів, що вели до покоїв актриси, красувалася величезна темно-блакитна китайська ваза, така стара, що не можна було розібрати її орнаменту, поряд — прегарна хрестильниця із зеленого мармуру («італійська робота XVI століття», — зауважила Трекова), півдюжини вітрин з каблучками, прикрасами й срібними монетами, майолікою з Балеарських островів, найкращі зразки желєзнобродського скла, колекція японських статуеток зі слонової кістки, а на підніжжі сходів стояла черідка слонів із сірого мармуру («з доби династії Мінгів», — сказала покоївка).

Трампус ішов за Костом до покоїв актриси. Порівняно з ненав'язливою, але дуже ефектною пишнотою холу цей поверх був надзвичайно скромний. Єдина прикраса малого передпокою — фотографії Салачової в кількох її великих ролях: Жанни д'Арк, Офелії, Дами з камеліями, Джульєтти, Мімі з «Розбійника», Софоклової Електри, Мариші і леді Макбет.

— Праворуч її кабінет, — мовив Кост. — Вхід із спальні, а сюди, — він показав на середні двері,— входять через оцей малий покій.

Трампус відчинив двері. Покій справді був малий, у ньому стояв невеличкий столик, канапка, оббита віденським вишневим репсом, і троє невеличких крісел. І тут єдиною прикрасою був портрет Салачової, котрий домінував над усією протилежною стіною.

Але що то був за портрет!

Актриса — вище середнього зросту, струнка, широкоплеча, з тонкою талією, обличчя не те щоб вродливе, але незвичайно симпатичне і дуже привабливе. Була це, власне, жінка, яка не приховувала, що вже переступила поріг сорока років. Особливо вражали її очі. Художник, видно, зрозумів, що він — бранець.

Трампус над силу відірвався од портрета і спитав Коста:

— То де ж це є?

Кост відчинив невеличкі, обклеєні шпалерами двері й пропустив Трампуса вперед.

— Її спальня, — сказав.

Ця кімната була вже трохи більша — в ніші велика канапа спокійного блакитного кольору, поряд — лакований столик з телефоном, на стіні гонг, за кілька ступнів од нього двійчасті двері на терасу, на всю протилежну стіну незасклена книжкова шафа заввишки майже два метри, забита книжками, кілька фотографій Салачової, а на підставочці неодмінний Ланкашів Г. Б. Шоу. Навскоси проти канапи двоє дверей. Помітивши Трампусів погляд, Кост показав на інші двері:

— До кабінету ведуть ці.

— Он як, — сказав Трампус і рішуче відчинив двері.

Контраст між невеликою затишною спальнею і кабінетом був разючий! Це, власне, була мала сцена, освітлена шістьма великими вікнами. Ніяких меблів, окрім простого столика. На вікнах різної форми драпрі, які були тут, очевидячки, з акустичних міркувань. Піаніно, зелена канапка і прегарний хромований бюст молодої венеціанки XVI століття. Що столик спустошили, не могло бути ніякого сумніву, бо навколо в дивному безладді лежали розкидані папери, зошити, записки, книжки.

— Прийшов і пішов сюдою, — показав Кост на велике вікно, що відчинялося всередину кімнати. — Навіть не спробував зачинити.

— Мене більше цікавить, як він одчинив, — сказав Трампус. — Це можна зробити тільки зсередини. Отже, він мав потрапити сюди віллою, а вікно одчинив, ідучи геть.

— Вікно не було зачинене, — зауважила, на подив Трампусові, Трекова. — Воно майже завжди відчинене. Мадам любить прохолоду. Зачиняє лише у великі морози.

— Ви хочете сказати, що воно зосталося відчинене й після вчорашнього нападу?