— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?

— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:

— Що це ти учиш, Ростю?

— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.

— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.

— І ви одразу пішли обідати?

— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять.

— І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?

— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.

— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.

Хлопець потвердив.

— А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку.

«О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель.

— То було не так, — прошепотів Ростя, — я взяв її в руки, але почув, що повертається мама. То, щоб не лаялася, засунув голівку в портфель. Я хотів її потім повернути! — вигукнув розпачливо.

— Але не повернув. Прийшов додому, помінявся з кимось на ключку.

— Відки ви це знаєте? — вигукнув Ростя.

— Бо ключка стоїть біля столика. Відколи ми тут, я помітив, що ти її двічі погладив. Це ми робимо з речами, які щойно придбали й ще не звикли до них. Скільки ти за неї заплатив?

— Двадцять крон, — прошепотів хлопець.

— То ти маєш стільки грошей? — спитав Клубічко. Пані Пажоутова, котра вже кілька хвилин стежила за сином, раптом підвелася, відсторонила Клубічка, вхопила хлопця за плечі й заверещала:

— Де ти взяв тих двадцять крон?

Делікатний Соумар хотів утрутитись, але Клубічко відвів його вбік.

— Спокійно, це ідеальний допит, — прошепотів і почав уважно прислухатися до діалога між матір'ю і сином. Діалог, супроводжуваний добрячими стусанами, скінчився Ростиним признанням — зрештою, як виявилося, брехливим, — наче він придбав ключку дві години тому у Ладі Прахаря на виплат.

— Матусю, — втрутився Клубічко, побачивши, що пані Пажоутова збирається карати негайно, — краще скажіть нам, як знайти того Ладю.

Ладя, що мешкав у сусідстві, був удома. Отже, за кілька хвилин вони довідалися, що він виміняв у Рості мармурову голівку за ключку.

— Так от, — задоволено мовив Клубічко, — на тобі ключку, а голівку, будь ласка, поверни.

— Я, — пхикаючи, видушив із себе Ладя, — не можу повернути, бо виміняв за неї в пана Фанфуле колекцію метеликів.

— Цій голівці на роду написано те саме, що й Гейтманековому ліхтарикові,— зітхнувши, мовив Соумар.

— Який ліхтарик? Що ви мелете? — стрепенувся Клубічко, — Професоре, коли б ви тільки знали, як мені хочеться віддухопелити вас за всі ваші коники. Навіть університетський професор не має права бути таким неуважним. — І спитав у Ладі, що ридма ридав: — Хто він, цей пан Фанфуле?

За п'ять хвилин з допомогою матері Ладі дізналися, що пан Фанфуле — студент медик, наймає у них кімнату, поговорити з ним можна годині о другій ночі — він звичайно повертається додому о цій порі, а то й після третіх півнів. Де його шукати, щоб не чекати так довго? В усіх погрібках, якщо, звісно, не здибаєте його в якійсь із п'ятдесяти празьких кав'ярень.

— Про цю справу ви, мабуть, думаєте те саме, що й я. Ваш студент…

— Не думаю, щоб прізвище котрогось мого слухача було Фанфуле, — буркнув Соумар. — Це прізвище таке чудернацьке, як Клубічко, я б його напевно запам'ятав, коли б він прийшов до мене з матрикулом.

— Я вам уже не вірю ані на макове зерно, — розлютився Клубічко. — Ви, приміром, певні, що ваше прізвище Соумар? Може, спершу зазирнете у власне посвідчення? Та з усього випливає, що цей Фанфуле продав голівку якомусь антиквару, щоб мати гроші на нічні гульки. І я тепер мушу підняти на ноги криміналку й послати десятки людей по празьких антикварах, хоч не виключено, що панові Фанфуле заманулося подарувати голівку якійсь своїй приятельці.

Соумар винувато слухав і нарешті сказав:

— Постривайте, друже, може обійдеться без тривоги. Медики з довколишніх установ, як потрібні гроші, йдуть до антиквара Єнча. Крамничка його недалеко, на Липовій вулиці. Він їм як батько. Позичає, беручи в заставу конспекти або щось інше. А Фанфуле за цю річ міг отримати чималу суму. їдьмо до Єнча, це буквально кілька кроків, і тільки коли нам не поталанить — мобілізуєте свою криміналку.

Сіли в машину, і справді, Соумарове передбачення виявилося певною мірою слушним. Антиквар Єнч, лагідно всміхнувшись, потвердив, що десь три години тому до нього завітав його частий гість медик Фанфуле і хотів позичити під мармурову голівку з золотим орнаментом, як назвав це пан Єнч, не менше ста крон. Пана Єнча річ зацікавила, але позичити грошей відмовився, бо Фанфуле вже заставив у нього всі конспекти. Антиквар сказав, що міг би цю іграшку купити, бо сто крон є сто крон, а в нього не банк, щоб кредитувати медика, котрий вже винен триста п'ятдесят крон. Пан Фанфуле погодився продати, тільки пан Єнч дав не сто крон, а п'ятдесят. Пан Фанфуле обурився, мовляв, придбав цю голівку за колекцію метеликів, котра коштувала принаймні сто крон. Нарешті зійшлися на шістдесяти п'яти кронах з умовою, що коли панові Єнчу не пощастить продати голівку, він її поверне Фанфуле й припише до рахунку сімдесят п'ять крон.