— Планета називається Землею, — виправив його Сід. — Ти, Арно, ще дуже молодий, тому й піддаєшся технократичним настроям, які завдали нам стільки шкоди. Прогресивніші суспільні кола вже збагнули, що рівень мислячої істоти вимірюється не енергетичними здобутками й не кількістю матеріальних цінностей. Це хибний метод, який призводить до великих бід. На нашій планеті немає нічого рівнозначного любові, якою перейняте це дитинча, ніжності, яку воно в нас пробуджує.

— І звідки в тебе стільки емоцій?

— Тільки в емоціях наш рятунок. О, Арно, земляни ще не зробили фатального вибору між етичними та технократичними цінностями, їхнє майбутнє нічим не обмежене… Уявляєш?! Як чудово, що ми сюди дісталися! Навіть того, що подарує нам ця дитина, достатньо, аби істотно вплинути на суспільну думку нашої планети, а скільки іще знахідок чекає нас!

— Головне, аби не забагато… Сіде, а вони знову виходять з нами на контакт. І це вже не дитина.

Сід рвучко повернувся до оглядового екрана, й побачив дівчину — випростану, з гордо зведеною головою, з викликом у великих блакитних очах. Її довгі коси були розпущені поверх білосніжного вбрання; там, де кінчався його цяткований червоним і чорним край, були — о жах! — нічим не захищені кінцівки. Сніг, ця пухка, насичена повітрям холодна маса, танув навколо них.

— Арно, Арно, — захвилювався Сід. — Її також треба забрати у наш сприятливий мікроклімат.

Однак Арно, впритул наблизившись до екрана, не квапився виконувати розпорядження.

— Як ти гадаєш, Сіде, вона гарна? Мені здається — так… Ця маса сонячного волосся… І потім, у гладенькій шкірі є своя принада.

— Арно, про які дрібниці ти базікаєш, коли нам необхідно прийняти рішення!

— А я прийняв і пропоную тобі його, бо, здається, краще за тебе розумію, чого прагне ця дівчина. Вона кличе нас за собою. То як, підемо? А мороз, схоже, шкоди їй не завдасть.

— Правильно, Арно, ти молодець, я вже й сам дійшов такого висновку. Включаю повільний хід.

Дівчина зняла зі свого одягу довгий яскравий предмет і, розкрутивши його, накинула на виступ кабіни, що захищав антену. Вуста дівчини були міцно стиснуті, рухи спокійні: такій незворушності міг позаздрити будь-хто з їхньої планети.

Безшумно перебираючи шістьма ходовими виступами, модуль рушив слідом за дівчиною, й астронавти у захваті подивились один на одного.

— Чудово, — прошепотів Сід.

Нікчемний клаптик простору, пройдений за юною землянкою, міг важити для них більше, аніж подолане безмежжя, що розділяло далекі галактики. Це означало початок зближення між розумними породженнями різних світів, кінець ниточки, що допоможе розмотати клубок грандіозних відкриттів. Уже дечого й досягнуто, і яким же багатим, яким розмаїтим стало їхнє життя! Навіть коли Арно бурчить, а Сід з нічого впадає в розчуленість.

— їм треба сказати: «Ласкаво просимо!» — нагадав Сід.

— «Ласкаво просимо!» — це коли вони завітають до нас, а зараз доречніше: «Красненько дякуємо». Та головне — відрегулювати мегафон, щоб ненароком не поглушити їх. Ніжності більше, ніжності.

— Арно, а може, нам варто заспівати «котика»? Це має зворушити їх.

— Так, це ідея.

«Котика» вони заспівати не встигли, бо люди, що стояли осторонь, спостерігаючи за дівчиною, враз пороснули врозтіч. Матеріальне сполучення — хтозна, як уже там воно називалося — поміж землянкою та їхнім апаратом урвалося, дівчина впала й лишилася лежати на снігу в стані не кращому, аніж дитина. Нічого іншого не лишилося, як затягти її всередину корабля; Арно, вийшовши назовні в легкому скафандрі, цілих півсекунди не дихав.

Довгокоса дівчина у білому вбранні не принесла такого багатства емоцій, як дитина, принаймні так вважав Арно. Її сонні марення були дещо одноманітні: занадто вже часто в них поставав той самий чоловік з ясним волоссям і такими ж блакитними, як у дівчини, очима, з них проглядало щось таке, від чого Арно почав Іще гостріше критикувати землян.

— Таки ж на зовсім, на зовсім низькому рівні свого розвитку перебувають вони, — твердив астронавт. — А яка зарозумілість! Зовсім нездатні реально оцінювати себе. От хоч би й цей представник їхнього роду, чим він хизується? Ну, в нього справді міцні… — як вони там називаються? — м’язи, але чого вони варті порівняно з інтелектом? А інтелекту, як вони кажуть, кіт наплакав. От він іде до лісу рубати оті самі дрова цим примітивним знаряддям… ага, сокирою, і це тоді, коли йому належить винайти автоматичний пристрій, який низькочастотним ультразвуковим випромінюванням за мить повалить усі дерева в радіусі сорока їхніх верст. Оце б і справді мало якийсь глузд! Тоді б принаймні в атмосферу перестав надходити цей клятий кисень — і ми б нарешті вибралися зі свого сховку.

Наспівуючи «котика», Сід поблажливо подивився на свого супутника, потім сказав:

— Арно, ти жартівник. Гадаєш, це може статися так скоро?

— Ну, може, й не так щоб дуже… за мільйон-другий, як на земні роки. Звичайно, для цього треба автоматичним пристроєм скосити всі дерева.

— Гадаєш, цього достатньо? А тобі не спада на думку, що ти не врахував якогось фактора?

— Та скільки їх тут, тих факторіві І всі вони мають значення?

— Боюсь, що всі. Шкоду від одного неврахованого фактора ми вже пізнали: істоти, схему яких повторює наш літальний апарат, на землі вимерли, і тому нас бояться. Одне, що це само по собі погано, а друге — підвищується загроза прикрих несподіванок. Ми ось сидимо у цьому сховку… Змій Горинич, так його називають місцеві жителі, а в мене відчуття цілковитої захищеності все одно немає. Матеріал, з якого виготовлено наш апарат, звичайно, дуже стійкий у цій окислювальній атмосфері, але… як уникнути механічних впливів?