Десь на краю свідомості майнуло видиво самовпевненого, аж сп’янілого від успіху молодика, й гостра заздрість до самого себе, ще недавно такого безтурботного, пройняла Валерія.

«Нічого! — заспокоїв себе, — Все матиму, що захочу, й Ірина теж нікуди не дінеться».

— Тутті!

Смаглявий хлопчик збігає східцями, і в скісному промінні ранкового сонця навколо його голови спалахує яскравий німб. Мені здається, що довге кучеряве волосся дитини має під вітром, який вривається у розчинене вікно, однак то омана: вікно справді розчинене, але його відгороджує від світу вірусонепроникна перетинка — нас не торкнеться жоден подих.

Хлопчик підбігає до мене, я присідаю, й ми вдивляємось один в одного крізь свої шоломи; я притискаю до свого обличчя Туттіни долоньки, але моє тепло його не зігріває: між нами — два шари пластику.

Між нами — мільйоноліття пройденого людством шляху, пошесті віспи, чуми, холери й прокази; між нами — іспанка, рак, сибірська виразка, СНІД і лихоманка о’ньонг-ньонг; між нами — подолані хвороби минулого й ті, що насуваються з майбутнього. Ми не можемо торкнутись один одного. Бо ж навіть стафілокока на моїх руках досить, аби ця вирвана з мороку віків істота пішла в небуття.

Мигдалевоокий хлопчик у прозорому шоломі й синьому мікробонепроникному скафандрі схожий на пришельця з далекої планети, котрому надто незатишно в земних умовах. Так воно, власне, і є… Тільки далеку свою мандрівку Тутті здійснив у часі, а не в просторі.

— Любий ти мій, сонечко, зайчику… Як почуваєшся?

— Нормально.

— Що ти робив, коли прокинувся?

— Те, що й завжди. Дивився фільми. Там був один новий…

— Про що?

— Про червоненьку квіточку. Про палац, де справджуються всі бажання. О, я хотів би жити в такому палаці! Чому я в ньому не живу?

Я беру закуту в пластиковий панцир дитину на руки і, владною лагідністю долаючи вередливі нотки в її голосі, запитую:

— Тутті, хіба тобі тут не справджуються всі бажання?

«Зачарований палац» — краще про наше з ним життя не скажеш.

Хлопчик довго дивиться на мене й мовчки хитає головою: ні; не справджуються.

— Он як? Чого ж ти хочеш?

— Червоненької квіточки.

— Почекай, доки повернеться дядько Валентин. Я неодмінно вирощу її для тебе.

— Вона вже є. Пусти мене до неї!

— Де?

— Та он вона!

За вікном — рівненько підстрижені інститутські газони, над якими щойно прошуміла весняна злива; праворуч, біля татарських кленів, трава темніша, там дзюркотить природне джерельце, яке ми з боєм відвоювали у проектувальників, котрі прагнули будь-що перетворити природу; на його березі буйно палає великий мак… Ніби знак оклику в кінці рядка, ніби гандж у кристалі одноманітно симетричного пейзажу, той самий гандж, завдяки якому звичайний камінь стає коштовністю.

Звідки цей мак узявся? Адже садівникам було наказано не допускати ніяких подразників, нічого такого, що б відволікало Тутті від пластиково-нікельованого світу, в якому він живе. Штучні квіти вздовж східців у холі, штучні кущі й дерева біля басейну з імітацією води, де граційно ворушать плавцями штучні риби. Нічого справжнього не росте в ретельно простерилізованому, живильному середовищі, у відфільтрованому від вірусів повітрі. Дивно. Стільки боролися з вірусами, аж раптом — без, них немає життя.

Тепер двадцять сім чоловік вивчає проблему взаємодії рослин і нових мікроорганізмів, виведених методом генної інженерії; чотирнадцять — перевіряють, чи справді ці нові мікроорганізми так безпечні для людського організму, як запевняють їхні творці; вісім — прагнуть приживити на пастеризованому грунті нижчі гриби, троє — цікавляться, чи добре там почуватимуть витримані в спеціальному дезинфікаторі амеби та інфузорії, загалом непогано, та разом з ними неодмінно оселяються віруси й бактерії, для Тутті небезпечні. Але ж це тільки мізерна частка величезної проблеми, яка постала з його народженням!

«Над інфузорією ціла піраміда живих істот, — думаю я. — Над інфузорією нематоди, черви, жаби, слимаки… Метелики, колорадські жуки, ящірки, коти… ті самі, що, виловлюючи мишву, підвищують урожайність полів… старі городянки, котрі тих котів тримають… Леви й тигри. Просто люди. Дядьки й тітки, знайомі татусів і мамунь. Сусідські діти й діти з інших вулиць. Скільки ж це вчених потрібно, щоб розв’язати проблему адаптації організму до умов навколишнього середовища? І скільки років вони над нею працюватимуть? Туттіного дитинства не стачить, аби виростити в цих апартаментах одну-єдину справжню рослину… червоненьку квіточку. Всього Туттіного життя не стачить, аби дочекатися, коли можна буде вийти надвір без шолома й скафандра. Що робити?»