— Поговоримо, коли заспокоїшся.

— Ні, зараз! Негайно!..

— Що ж, будь ласка… Правила техніки безпеки однакові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.

— Казенні фрази!

— Одначе вони точні, сину.

— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.

“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку. То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають..”

— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свистульку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.

Заклавши руки за спину, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім сирий, недозрілий, рано йому відлучатися од батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”.

А в його очах уже блищали докір, злість, майже ненависть. У цю хвилину він був дуже схожий на Ольгу!

…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “Вітер”; якби пісок — подумав би; “Пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…

Воно все ближче й ближче. Враз зникають корабель, скелі, язики полум’я… Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах. Натомість по тілу розливається приємна млість. Я відчував ноги…

Якесь шосте відчуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:

— Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь, навіть не сподіваюся, що він зрозуміє мене. Але тільки я це сказав, десь поблизу, а може, в мені пролунало…

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту. Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну—дві години…

Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.

Спостерігаю його чотири секунди. Достатньо. Пора братися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відволікає. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.

У грунті планети виявились титанова й цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, із якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоч вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словарного й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі — набагато менші, ніж у мене.

Мої приймачі прекрасно настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”.

Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль—простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилася не зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщались, вгиналися всередину і починали розчиняти саме ядерце. А цим ядерцем був я, моя особистість, мій розум, який пробує розгадати секрети всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.