— Маєш рацію, старий, — сказав я Донатові. — Його логіка близька до логіки землян. І його зір у принципі нічим не відрізняється від нашого. Придивись, як він крутить головою, аби краще нас розгледіти…

Кілька секунд Донат мовчав, спостерігаючи вождя. У мене майнула думка, що ми знову перетворюємося на дослідників. Все-таки тисячі років цивілізації не минули марно.

— Зажди, але ж можна зробити висновок, — напівзапитально мовив Донат. — Схоже, що він справді бачить, як ми. Чому ж?..

— Так, чому ж він вільно орієнтується там, де ми не можемо пересуватися? — закінчив я.

Вождеві, мабуть, набридло слухати нас, він заричав і відштовхнув мене від Доната. Цього легкого поштовху вистачило, щоб я відлетів до протилежного краю печери і набив собі здоровенну ґулю. Вождь засміявся:

— Говориш швидко. Сили немає. Говорити вмієш. Звіра бити можеш? Без променя? Птицю бити можеш? Руками? Шкуру обідрати? Зробити ломаку?

Я мовчав. Нічого цього я не вмів, але ж міг легко навчитися.

Вождь тріумфував.

— Ти. Говориш швидко. Ти. Лічиш багато. Більше трьох рахувати — раб.

І зненацька ця його фраза немовби вдарила мене по голові. Тільки б не загубити нитку! “Більше трьох рахувати… Більше трьох рахувати…”

Зір дикуна в принципі не відрізняється од нашого. Його логіка схожа на нашу. Але він вільно орієнтується в таких умовах, де ми абсолютно безпорадні, а наша психіка порушується, причому саме через зорові відчуття. А що коли…

П’ять кілків стояли перед моїми очима. П’ять кілків, які дикуни забили у грунт перед Аркадієм. Одже, низьколобі добре знали, що число предметів буває більше трьох і що є істоти, котрі можуть їх порахувати…

Я запитав у верховного вождя якомога шанобливіше:

— А ті ваші раби, які були ще до нас, теж уміли рахувати більше трьох?

Одначе навіть така фраза виявилася занадто складною для верховного. Він розсердився, заричав, і я поспішив спростити її:

— Раби. Всі рахували більше трьох?

— Ого, ти, виявляється, успішно дичавієш? — пожартував Донат.

Невиправний інтелігент — він зберіг почуття гумору. Вождь кивнув мені у відповідь, але я не заспокоївся і знову запитав:

— Раби. Сутінки. Самі ходити — ні?

Верховний нерішуче затупцював на місці, замислився. Він, мабуть, ні до чого не додумався і, оскільки моє запитання вивело його з рівноваги, розізлився і вперіщив мене по плечу так, що я на хвилину знепритомнів. Але я вирішив будь-що з’ясувати одну деталь.

Донат робив застережливі жести, та я не вгамовувався. Адже од відповідей вождя залежало дуже багато.

— Ти. Вождь. Жінки. Три?

Це запитання верховний зрозумів. Він гордо зиркнув на одноплемінників і відповів дуже голосно, наче побоювався, що вони не розчують:

— Три. І три. І дві.

“Вісім”, — подумав я. Верховний рахував саме в такий спосіб, який підтверджував мою здогадку. Вона ж була дивовижною. Ми ніколи ще не зустрічалися з такою парадоксальністю в природі. Весь наш попередній досвід якраз суперечив тому, що я припускав. Ми дуже добре засвоїли, що складний мозок — перевага в боротьбі за існування. Примітивізм — слабкість, що веде до поразки. Ми бачили сотні, тисячі таких прикладів. І, певна річ, були ще тисячі прикладів, яких ми не бачили. А вони могли бути зовсім іншими…

Верховний вождь щось прокричав. Це була команда збиратися в дорогу. Підійшов прибічник, щоб закинути мене на плечі. Я відступив від нього і сказав вождеві:

— Піду сам.

— Йди, — дозволив верховний.

Він схвально кивнув мені й повернувся до Дона, чекаючи, що скаже той. Донат запитально дивився на мене. Хоч мої припущення ще повністю не підтвердились, я шепнув йому:

— Роби те саме і будь поруч зі мною.

— Піду сам, — заявив вождю Донат. — Я. Він. Допомагати.

Вождь махнув рукою, і низьколобі почали виходити з печери. Я вибрав здоровенного дикуна, високого й широкоплечого, і тримався якомога ближче до нього. Він для мене був маяком. Тільки ми вийшли з печери, з’явилося кілька двійників-міражів, але я вже трохи орієнтувався серед тріщин. Тримаючись за моє плече, крокував Донат. Іноді він намагався жартувати про двох сліпих, один із яких веде іншого, але в його голосі не було звичних веселощів. Тріщини, як і раніше, множилися під ногами, і щоразу, коли треба було ступати в безодню, тіло терпло. Через кілька хвилин знову з’явилися запаморочення і млість. Кожен крок коштував неймовірного зусилля волі, але не можна було відставати од “маяка”. Інакше я зовсім би втратив орієнтування.

І все-таки я спробував зробити те, про що подумав у печері. Спостерігав і рахував. Коли гострий напад млості склепляв мої повіки, я притримував їх пальцями і говорив собі; що може дикун, можеш і ти. Тобі зараз заважає уява і двоє очей. Зумій же і цього разу недолік перетворити на перевагу. Хіба це не найважливіше, чого вчить цивілізація?

Очі сльозились і боліли, млість вивертала нутрощі, але, кусаючи до крові губи, я дивився, куди ступає “маяк”, як він вибирає дорогу серед тріщин — справжніх і примарних. Я спостерігав і аналізував, щоб підтвердити свої здогадки. Виявилося, що Донат робить те саме. Зненацька він сказав мені майже у вухо: