Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі.

Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка:

— Кеп мені все сказав?

Нік відвів погляд:

— Я за себе не можу ручитися, не те що за іншого.

Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав:

— Їм там буде добре? Ніякої небезпеки? Краще, ніж на буровій?

— Ви самі казали, док, що все відносно. Робота як робота.

Він чогось не договорював. Це було щось тривожне, розпливчасте й не піддавалося розшифровці.

Машина повернула на асфальтову дорогу, проїхала трохи, повернула ще раз за високу кам’яну огорожу й зупинилася біля масивних залізних воріт. Товстий вербовщик пішов у бюро перепусток. Нік виліз із кабіни й розминався. Він скинув куртку, і я замилувався його мускулястим тілом.

Невдовзі з прохідної разом з вербовщиком вийшов худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям. Він чимось справді був схожий на ховраха. Маленькі блискучі, як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас із приязною цікавістю.

— В таких випадках кажуть: злазьте, приїхали, — посміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені вибратися з машини. Радий з вами познайомитись, док. Мікробіологією займалися, мабуть, десь у студентські роки?

Він не дочекався моєї відповіді й вів далі.

— Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в кожній людині з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші внутрішні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо його голос, ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді — женемо, нерідко — проганяємо назавжди…

Його рука, що стискала мою, була холодною і вологою від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він кольнув мене докірливим поглядом.

— Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з дороги, відпочинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх людей не турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут раюватимуть. Ось перепочинете й побачитеся з ними знов.

Він підхопив мене під руку й повів через прохідну з двома заґратованими дверима, за якими стояли охоронці. У великому впорядкованому дворі неприродно яскраво зеленіли підстрижені газони, доріжки були посипані оранжевим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три багатоповерхові будинки, три величезних акваріума із скла й бетону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і зрізана піраміда.

Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний ліфт підняв нас на шостий поверх. Ми повернули праворуч по коридору, облицьованому блідо-голубим пластиком. Назустріч ішла людина в білому халаті, кивнула моєму супутникові:

— Добрий день, професоре. Мишки прибули?

— Так, так, прекрасні екземпляри. Чистісінька порода, яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не турбуйтеся.

Професор відчинив одні з дверей, пропустив мене вперед. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у підводному місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни шафи, телеекран, вузол зв’язку з невеликим пультом і екраном.

— Влаштовуйтесь. Душова близько, за тими дверима. Ваш Нік житиме в сусідній кімнаті. Він зайде за вами за годинку й відведе вас до кафе.

М’якою ходою, погойдуючись, він перетнув кімнату, ткнув довгим вузлуватим пальцем у набірний диск на пульті зв’язку:

— Номер мого телефона 22–53. Може, вам захочеться поговорити зі мною, пофілософствувати…

Він раптом круто повернувся, і його оченята-намистинки яскраво спалахнули:

— А ви любите філософствувати?

— Про що?

— Про життя, про світ, про їх досконалість, найрізноманітніші механізми і таємничі коліщатка, котрі ми з вами, колего, називаємо інтимними, про свої погляди на ці коліщатка буття. Е-е, я вже збагнув, що вони у вас є — свої погляди, — тільки ви їх рідко висловлюєте, рідко дозволяєте собі таку насолоду. Ну, не буду вас втомлювати. Бажаю добре відпочити!

Він повільно й ледь чутно причинив за собою двері.

Щось мені не подобалося в цьому будинку і в самому професорові, тільки я поки що не міг розібратися в своїх підозрах. Кеп говорив, що ми поїдемо в мікробіологічний дослідницький центр, де вивчають засоби боротьби з деякими хворобами, зокрема з вірусними, і перевіряють дію ліків групи інтерферону. Згадав він, що віруси тут використовують і як генетичні моделі, а це мене особливо цікавило, тим паче що, за його словами, тут я зустрінуся з одним із найвизначніших мікробіологів і генетиків нашого часу — так він величав старого Ховраха, професора. Кеп обіцяв, що завербовані імпуни працюватимуть у центрі провідниками дослідницьких експедицій, а також прибиральниками й лаборантами у віваріях та вольєрах. Ось тільки… він чомусь енергійно допомагав вербовщикові спокусити їх високими заробітками, а сам перед тим скаржився, що не вистачає людей для роботи на бурових. Але хіба така маленька логічна невідповідність давала привід для підозри?

Я прийняв душ, опустився в м’яке крісло на роликах і миттю перенісся до неї.

— Ти так давно не приходив, — сказала Людмила.

— Я наближався до тебе.

Її брови запитально вигнулися, мов два луки з напнутою тятивою.

— Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив себе на місце інших, намагався зрозуміти себе.

— Зрозумів?

— Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось, невідоме мені, щось дуже важливе…

— Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку нічим перевірити.

— А якщо разом?