— “Відкрити через десять тисяч років…”

— Виходить, термін давно минув?

— Дуже давно…

Вони помалу брели пісками, кружляли навколо табору, аж доки не почало світати. Наостанку Аніта раптом спитала:

— А що таке смерть, Туо?

Він не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

— Цього ніхто не знає, Аніто… — лагідно сказав і усміхнувся: — Можливо, це прояв життя…

Вмостившись у своєму гамаку, Аніта згадувала ніч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. І приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матір. Квартира неначе їхня, а будинок гігантський. Вийшла на балкон, глянула — ріг даху горить! Руде полум’я, ніби дикий звір, вгризається в покрівлю, б’є хвостом по стіні… Аніта вибігла на сходи, гатить кулаками в двері до сусідів:

— Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима — чоловік і жінка — та й зачинили двері.

Аніта прожогом на інший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:

— Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей — музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, і ніхто не хоче й слухати Аніту. “Чи вони всі поглухли? — думає дівчина, поспішаючи від однієї квартири до іншої. — Адже горить, ще ж можна б погасити…” І знову стукає, гукає до хрипоти в горлі. А вони то сміються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють двері. Аніті хочеться ридати з розпуки, крізь стіни і стелі, крізь усякі перегородки, серванти і дивани, столи і шафи, — скрізь усе, чим начинено дім, вона бачить хиже полум’я, відчуває пекучий біль. Ріже в очах…

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметі, кидало їй в обличчя гарячі скалки. Чути було гуркіт моторів і людські голоси.

Гелікоптери прибували один за одним і сідали в ряд, виставляючи наперед зелені животи. Товсті тулуби і довгі тонкі хвости робили ці апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабін скидалося на їхні нерухомі, немигаючі очі.

З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима і куцими автоматами в руках. Доки вони топталися біля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхні командири підтюпцем поспішали до намету Фаусто Лабана, щоб доповісти про своє прибуття. Незабаром військова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пісок. На всі боки від табору, в центрі якого зяяв розкоп, дивилися цівки автоматів і кулеметів, угору підвели свої тонкі дула автоматичні зенітки.

— Почалася війна? — жартуючи, гомоніли робітники.

— Окупація!

— А може, з піраміди вискочить яка-небудь нечиста сила!

— Ей, хлопці, дайте сигарет!

Але хлопці в зеленому мовчки походжали біля своїх вогневих точок, наче й справді ждали нападу. Кілька офіцерів підійшло до воронки, в якій стирчав пірамідальний бункер Археоскрипту, і дали робітникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетіло ще п’ять “комах” — кожна тримала в лапах по танку… Хрокання моторів дробило, різало і перетирало ясноту погожого дня, і хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлі молочного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки, — підтягнутий і строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула — чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навіть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнуті в однакові строї, слухаючись наказів таких же самих людей, тільки не з такими погонами, діють, як автомати, живі, досконалі автомати.

— Що все це означає? — стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

— Дорогий Туо, ми живемо в неспокійний час… Та й взагалі, як тільки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелі, сюди рине стільки інтересантів, що й працювати нам не дадуть. От я і вжив заходів для охорони… Я вас розумію — на Філії немає держав, немає армій, і оці мої заходи можуть здатися вам… дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте — в Археоскрипті є надзвичайно важливі речі, це ж не просто археологічна знахідка. І ми зобов’язані, мусимо вжити заходів для збереження…

— Я просив скликати сюди вчених світу, громадських діячів. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства — хіба це не найбільша гарантія безпеки?

— Відомство, яке фінансує нашу експедицію, вважає, що передчасно демонструвати знахідку не в інтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розібратись в усіх матеріалах, класифікувати, розшифрувати наукові й технічні записи, а тоді вже…

— А ви не вважаєте, що я, як керівник експедиції, можу відсторонити вас від роботи?

— Я не радив би вам цього робити, — усміхнувся Лабан. — Досі в нас з вами були хороші контакти, сподіваюсь, що ми їх ще більше зміцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солідні суми, по завершенню експедиції ви станете мільйонером… Тож давайте займатись виключно наукою…

Туо мовчав, і Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далі:

— Хоча, на вашу думку, охорона й не потрібна, але ж згодьтеся, що й шкоди ніякої вона не завдає. Військові не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагоді.

— І ви вважаєте, що це морально — одній державі привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

— Про яку мораль ви говорите?

— Звичайну, людську мораль.

— Правду кажучи, я не знаю, чи існує якась загальна, універсальна мораль… Все це поняття розпливчаті, і кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країні.

— А конкретніше — відомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усміхнувся:

— От уже й сатиричні стріли… Зрештою, дорогий колего, я не філософ і ніякий не теоретик. Я людина діла. Зараз мене турбує одне: як ми відкриємо цього пірамідального куба? Чи будемо розрізувати, чи, може, якимось іншим способом…

Туо мовчав, щось про себе обмірковуючи, потім окинув поглядом табір, високий земляний вал, гелікоптери і вантажні машини. Зітхнув:

— Коли буде повністю обкопано — тоді вирішимо. Треба спочатку оглянути.