Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов із залу.

— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.

— А ніколи! — весело гукнув Никон.

— Чому? — ще більше округлились її очі.

— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон, і дівчина почервоніла. — Ні? Так от як закохаєтесь, тоді зрозумієте! Коли б мені Сократ відверто розповів про себе, я б навіть не зайшов до вас… Тобто я хотів сказати: не наважився б відбирати у вас дорогоцінного часу. Так що це його провина…

— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.

— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — “замріяним”.

— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.

— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…

— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.

Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.

І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнів лише на хвилинку і знову просяяв.

— Ну, що — склав ефемериду кохання?

— Склав. — Сократ був трохи здивований легковажною веселістю друга і надав своїй мові підкресленої серйозності. — Захисні сили твого організму ще не вступили в активну стадію, але це незабаром станеться. Зрештою психіка зводиться до хімізму, виділення певних речовин у кров. Ось графік…

Але він не встиг показати своїх психологічних схем: пролунав сигнал відеофона — звичайний, такий, як завжди, ніжний, трохи співучий сигнал. Та для Никона він чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливості. Він поспіхом кинувся вмикати екрани. І ось затремтіли шовковою голубінню спочатку стіни, а потім і стеля. Наче з морської глибини поволі проступило, виринуло радісне обличчя дівчини. Вона дивилася звідусюди, і погляди її великих, виразних очей схрещувались на постаті Никона.

— Любий мій, — ворухнулися ЇЇ губи, — невже ти не здогадався, що я тільки вивіряла тебе?

— Я… я… — хотів щось сказати Никон і не міг.

— Розповім тобі все, коли зустрінемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрічай “Тайфун”!

Екрани погасли. Приголомшений Сократ впустив на підлогу сувійчик паперу, на якому він вивів ефемериду кохання.

— “Тайфун”! “Тайфун”! — трусонув його за плечі Никон. — Із Землі летить “Тайфун”!

Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.

— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…

Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.

— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…

— В що?

— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людинд — це не картина.

Рожевощокий засміявся:

— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.

— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?

Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.

— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.

— Що, зрадите свою стареньку?

— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?

— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.

Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.

— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.

Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.

— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…