Карл Юрген вернувся до перерваної розмови:

— Я дозволив Вікторії піти, тому що вона чесно відповіла на поставлене їй минулої ночі запитання. її запитали, чи вона була на могилі своєї матері. Вона відповіла, що не була там, і сказала правду.

Він дістав сигарету. Препогана звичка — зволікати саме тепер, коли всі ми сиділи, мов на лаві тортур. Звичайно, я тієї хвилини забув, що часом робив те самісіньке. І не тому, що хотів помучити когось, а тільки тому, що буває важко почати.

— Вам, пані Лунде, ставили те саме запитання. І вам, полковнику Лунде. Доцента Бакке не треба було питати, бо це він знайшов панну Лунде. Але йому також учора ввечері довелося здати в поліцію своє взуття.

Карл Юрген кілька разів затягнувся сигаретою.

— Нам пощастило з погодою, — повів далі він. Це вже скидалося на товариську розмову. — Була хвилина, коли здавалося, що нам доведеться скрутно, надто густий почав іти сніг. А проте ми встигли. Нам удалося зняти чіткі відбитки слідів біля могили Вікторії Лунде, поки сніг засипав їх. Ми вже отримали висновок з лабораторії Управління кримінальної поліції…

Я глянув на Люсі. Вона побіліла, як полотно, й нервово обсмикувала свою коротку сукню. їй ніяк не вдавалося прикрити коліна, руки в неї тремтіли.

— Я там не була… — сказала вона.

— Ви обоє обдурили нас, — мовив Карл Юрген. — Ви обоє були там.

Голос його звучав цілком байдуже, і це було ще страшніше.

— Ми знайшли біля могили сліди, чіткі сліди чотирьох пар взуття. Одні сліди взуття панни Лунде. Другі — взуття доцента Бакке…

Полковникове обличчя змінилося. На його худих смаглявих вилицях проступили дві червоні плями, наче від лихоманки.

— Треті сліди належать вам, полковнику Лунде. Це цілком очевидно. А четверті — вам, пані Лунде. Це ще очевидніше.

У двері подзвонили.

— Піди відчини, Мартіне.

Я вийшов у вестибюль з лосячою головою на стіні й відчинив надвірні двері.

Перед порогом у темряві стояв сержант Ев'єн у сірому пальті, підперезаному паском, і ще один чоловік, нижчий за нього, також у сірому пальті, підперезаному паском. Обидва вони тримали в руках сірі капелюхи.

— Заходьте, — сказав я.

Вони зайшли, повісили пальта на гачки біля входу й поклали капелюхи на поличку над гачками.

— Прошу сюди, — сказав я.

У вітальні всі сиділи так, як я їх залишив.

— Це наші співпрацівники Ев'єн і Стен, — сказав Карл Юрген.

Полковник Лунде нічого не відповів.

— Згідно зі статтею двісті двадцять першою кримінального кодексу ми повинні вчинити в будинку трус.

На обличчі в полковника знов проступили червоні плями.

— Отже, кажу ще раз: ви обоє були вчора ввечері на могилі пані Вікторії Лунде. Далі. Доктор Бакке визначив, що панну Лунде не тільки штовхнули на надгробок. її спершу вдарили в лоб…

Люсі й далі обсмикувала сукню. Полковник Лунде сіпнувся на стільці.

— Слухайте уважно, Ев'єне і Стене. Доктор Бакке усе пояснить вам.

Обличчя в Крістіана було таке саме незворушне, як і в Карла Юргена.

— Панну Лунде вдарили чимось дуже гострим, — мовив він. — І досить важким. У мене склалося враження, що це могли бути різець або велика викрутка.

Я вжахнувся.

— Спробуйте знайти ту річ, — сказав Карл Юрген. Ев'єн і Стен мовчки вислухали їх і вийшли з вітальні.

Нарешті я також ліг. Сержант Ев'єн перед тим обшукав мою кімнату.

Я не знав, де були господарі дому. Я просто лежав і думав про полковника Лунде.

Власне, він мав би скреготати зубами з люті. Але я знав, що він цього не робить. Він, мабуть, і далі сидить на своєму стільці, схожий на солдата, якого позбавили звільнення на вечір за те, що він обдурив сержанта, не почистивши своєї гвинтівки.

Я довго лежав, дослухаючись до важких кроків двох помічників Карла Юргена, які ходили по кімнатах.

Але вони нічого не знайшли. Чотири години шукали й нічого не знайшли.

Не знаю, чому я завжди вважав, що полковник Лунде багатий. Мабуть, це хибне уявлення лишилося в мене з дитячих років — згадки про полковника в парадному мундирі і про його великий будинок на схилі Голменколена. Його неосяжних лісів у Естфолі я ніколи не бачив і не бачив срібних келихів. Я намагався згадати, хто мені казав, що в полковника Лунде найкраща в країні колекція срібних келихів. А втім, колекція могла складатися, скажімо, й з п'яти келихів. Та я ніколи не бачив жодного з них.