Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.

Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?

Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.

Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу

Потім нахилився й витяг знахідку.

То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.

Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.

Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.

Нарешті я обережно попробував замочок.

Він був не замкнений.

Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту?

Вони лежали в скриньці — п'ять штук.

Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.

Прабабуся Лунде… прабабуся Лунде…

Вона казала правду — ще й яку правду.

У цьому будинку ніхто не буде бідувати.

Всі мешканці цього будинку… Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.

Я обережно склав усе назад до скриньки.

Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.

Треба було поміркувати, що робити далі.

І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.

Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді… тоді той… як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.

Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.

Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.

Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.

Я глянув на годинник.

Було пів на другу.

Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.

Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.

«Галерний раб», — крутилось у мене в голові.

Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.

За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.

Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб… галерний раб…» — це єдине, що снувалося у мене в голові.

На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.

З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.

З газетами, тижневиками й річниками журналу «Самтіден» довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.

Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.

Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.

Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.

Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.

Залишилося ще зробити останній шаховий хід.

Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.