Не знаю, хто з присутніх голосно хапнув ротом повітря. Може, навіть я сам.

— Вікторію Лунде вбито, — повів далі Крістіан. — Вона мала сухоти, і кожна кровотеча могла виявитись для неї фатальною. Не плач, Вікторіє, все скінчилося швидко. Твоя мати не мучилася, про це я вже подбав. Я проглянув історію її хвороби й побачив, що її кров мала надзвичайно, просто катастрофічно низьку здатність зсідатися. Ви, панно Лунде, відвідували її в лікарні й дали їй чаю з тромбантіном. Від цього вона й померла.

Панна Лунде тільки засміялася у відповідь.

— Доведіть це, якщо можете.

— Не можу, — відповів Крістіан. — І ніхто цього не може довести.

Вона підвелася.

— Ви мені набридли. Я їду. Подамся в світ і роздивлюся, який він. Годі мені вже бути служницею в цьому домі. Тепер я маю достатньо грошей.

Стоячи посеред вітальні, панна Лунде витягла сигарету й закурила. Такою я її ніколи не забуду. їй було п'ятдесят вісім років, а ніхто б не дав їй більше, як сорок. Я подумав, що вона робитиме далі.

Карл Юрген, видно, подумав те саме.

— Я вам скажу ще тільки одне, панно Лунде. Майте на увазі, що я, тобто поліція, будемо стежити за кожним вашим кроком, хоч би де ви були.

Вона втупила в нього очі, тоді шпурнула сигарету просто на килим і затоптала її ногою.

— Викличте мені таксі, доценте Бакке.

Я викликав по телефону таксі. І провів її до вестибюля. Вона схопила з гачка пальто і простягла мені, щоб я потримав його, поки вона всуне руки в рукави. То було легеньке норкове хутро. День вона, видно, згаяла недарма.

Таксі чекало біля дверей.

Панна Лунде зміряла мене поглядом.

— Від тієї хвилини, як я побачила вас, доценте Бакке, я зрозуміла, що в цьому будинку оселився диявол.

— По-моєму, диявол оселився тут багато раніше, — відповів я.

Вона сіла в таксі й поїхала.

Мені треба було хапнути свіжого повітря.

Я вийшов у садок і глянув униз на місто, що миготіло низками перлин і самоцвітами.

Потім я обернувся і глянув на темні вершини з трьома баштами, на яких миготіли світлові сигнали, та на освітлений прожекторами трамплін на вершині Голменколена За спиною в мене шелестіли верхівки дерев навколо будинку полковника Лунде.

Невже він здався мені похмурою оселею примар? Тепер це був звичайний собі великий старий будинок.

Я повернувся до вітальні.

Люсі сиділа так, як і тоді, коли я їх залишив. Сиділа прихилившись до плеча полковника Лунде. Що сказала про неї моя мати? Що вона шукала опори в житті. Вона знайшла таку опору. Я цього не розумів. З мене ніколи не було б доброго психолога.

Вікторія сиділа самотою. Вона не переставала плакати

— На хусточку, Вікторіє.

Вона взяла хусточку й витерла сльози. Я присунув стільця й сів біля неї.

— Можеш повірити Крістіанові, Вікторіє. Він допоміг твоїй матері. Вона померла швидко… І, мабуть, це краще, ніж вона б ще жила й мучилася.

Вікторія мовчала, мнучи в руках мою хусточку. Нарешті вона всміхнулася.

— У Мартіна завжди є чиста хусточка, — сказала вона. — Раз він уже виручав мене.

— І мене також, — сказала Люсі.

— Сучасний лицар повинен мати при собі добрий запас чистих хусточок, — мовив полковник Лунде.

Я б краще й не сказав.