— Ясно як день, — зрадів шофер, що Дід зацікавився його думкою. — Дівчата — манекенниці, Йоана була манекенницею, у розбитій вітрині стояли манекени, самі бачите, маємо справу тільки з манекенами.

— І Вінченціу мав у шафі манекена.

— Як у шафі?

Дід коротко переповів йому розмову з Евою і додав:

— Блискуча назва, Панаітеску. Даю тобі сто лей. А коли підтвердиться те, про що я зараз подумав, то одержиш усі п'ятсот. А тепер відвези мене, будь ласка, на вулицю Мінодори, до матері Йоани Рареу. А сам швиденько з'їздиш до лабораторії, спитаєш у лейтенанта Продана від мого імені, чи знайшли на розбитій вітрині які сліди. Тоді приїдеш до мене. І ще одне. Попроси лікаря Добреску, криміналіста, нехай дасть мені з їхньої бібліотеки на одну ніч що-небудь про роздвоєння особи. Завтра ми одержимо з Тімішоари докторську дисертацію Камелії Скурту.

— А яка в неї дисертація?

— Розповім тобі іншим разом.

Вони їхали безлюдними вулицями — було вже пізно. На небо виплив місяць, війнуло пахощами весняної землі. Дід стрепенувся.

— Ти знаєш, Панаітеску, мені вже недовго лишилося жити.

— Отакої! Городите казна-що, вибачте на слові!

— Е, ні, любий друже. Я занадто гостро відчуваю весну, мовби мені двадцять років. Це в моєму віці може бути так само фатально, як і благодійно.

— Несерйозна розмова, шефе. І за сорок літ приїлася мені. Стоп, ми вже приїхали.

У глибині двору жовтіло вікно. Крізь шибку було видно полум'я двох свічок.

Мати Йоани Рареу жила в маленькому будиночку — одна кімната й кухня. Тиньк на стінах облупився, стеля змокріла. Усі меблі з кімнати винесено, залишився тільки стіл — на ньому труна з тілом Йоани.

Труна була простенька, ялинова, обклеєна білим папером із зубчиками по краях.

На кухні коло печі сидів молодий солдат. Дід догадався, що то брат Йоани. Він швидко їв, наче боявся, щоб у нього не відняли тарілку, і раз у раз поглядав у відчинені двері кімнати, де сиділа біля труни мама. Діда не спитали, хто він такий, звідки й чого прийшов. Несподівана смерть Йоани приголомшила всіх її друзів і знайомих, багато людей приходило віддати їй останню шану. Перед лицем смерті не могло бути ні зачинених дверей, ні запитань. У кімнаті панувала тиша. Солдат поглянув від печі на Діда і кивком голови вказав на кімнату. З очей старого покотилися сльози.

Йоана була така ж сама, якою він бачив її ранком у морзі. Вираз обличчя спокійний, тільки розплющені очі запитально дивилися в стелю.

Профіра Рареу — квола жінка років на п'ятдесят, бліда й така змарніла, що була схожа на тінь, уся в чорному, сиділа біля труни, склавши руки на колінах. Тримала в руках білу хустинку, але її чисті засмучені очі були сухі. Вона вже не могла плакати.

— Прийміть моє співчуття, пані, — сказав Дід, та жінка думала про своє і не почула його слів.

Дід стиха кашлянув, вийняв із петельки трояндовий пуп'янок і обережно поклав на білу вінчальну сукню покійниці. Побіля труни стояли букети квітів і кілька вінків — від товаришів по роботі, від профспілкової і комсомольської організацій.

Крім матері, нікого в кімнаті не було. На кухні поралась родичка чи сусідка — готувала страви на поминки.

— Якщо тобі так судилося, моя рідненька, нехай бог прийме твою душу, — тихо промовила Профіра. Вона ще трохи посиділа і вийшла надвір. Дід пішов слідом за нею.

Буяла весна, духмяне повітря — і те здавалося зеленим. Небо аж сяяло чистотою.

— Я розумію, яке тяжке горе спіткало вас, — обізвався Дід і пояснив, хто він і чого прийшов. — Страшне лихо. Але, якщо можете, розкажіть мені хоч трохи про Йоану. Я хочу встановити правду, знайти й покарати злочинця.

Він не сказав матері, що її дочка була вагітна.

— Господь усе бачить, добродію, і сам покарає винних, — промовила жінка, сідаючи на лавці біля квітника.

Дід сів поруч.

— Бог звершить правий суд на небі, але й ми на землі мусимо виконати свій обов'язок. Я не можу спокійно жити, поки не викрию того, хто обірвав оце молоде життя. У мене дітей не було, але я розумію вашу невтішну скорботу і від усього серця співчуваю. Скажіть, будь ласка, коли Йоана востаннє приходила до вас? Тільки не гнівайтесь, що я ставлю вам запитання.

— Вона була гарна дочка, я ні в чому їй не дорікаю. Тільки даремно вона звідси пішла. Оце й усе. Не послухалась мене. Хоч вона й не казала, але я знаю: соромилася, що в нас такий будиночок, не могла нікого запросити додому. Я її розуміла. Вона й так пожертвувала своїм майбутнім заради нас: вступила до інституту, а тоді забрала документи й пішла працювати, бо знала — важко нам буде, пенсія в мене мала, а Вірджіла призвали до армії. Вона ж молода, хотілось і їй гарно вдягтися. Та що тепер говорити… Коли Йоана йшла від мене, я передчувала — скоїться щось лихе, мати завше чує серцем. Але я не мала сили утримати її дома, а вона — залишитися. Тепер вона повернулася до мене. Та мені вже нічим їй допомогти.

Профіра замовкла. Нічна тиша була сповнена трепетного подиху життєдайної весни. Дід не квапив згорьовану жінку. Вона сама продовжила розмову:

— Ви питаєте, коли Йоана востаннє була вдома. Позавчора. Вона часто навідувалася, не забувала мене. Щось її тривожило. Я помітила це вже давненько, кілька місяців тому, але не питала, думала, сама скаже, а вона мовчала. У дитинстві, бувало, помовчить день-два, а тоді все розкаже. А як виросла — перестала ділитися зі мною своїми прикрощами. Хоч для мене Йоана і в двадцять літ зосталася дитиною, і я чекала, що вона розповість про свою біду.