— Займайтеся своїми справами, товаришу, — невдоволено відповів Алексіу і звернувся до Діда:

— Ти знаєш, Камелія Скурту не повідомила тоді в міліцію, що машина знайшлася. У відділенні цього ніхто не пригадує. Можливо, й дзвонила, але заяви не зареєстрували і дали хід повідомленню про викрадення машини. Є ще один варіант: номер телефону був набраний неправильно, і якийсь жартівник відповів, що все гаразд.

— Лікар тут уже не потрібний, — звернувся до Діда Петрашку.

— Ви були дуже оперативні. Дякую вам. До речі, як вийшло, що з'явилися саме ви?

Петрашку витер хустинкою очі, потім куточки губ.

— Я зателефонував на фабрику, зовсім випадково, просто спитати, як вона поживає. Мені відповіли, що вона дома, хворіє. Коли я приїхав сюди, застав її напівзадушеною.

— Як ви гадаєте, що могло статися?

Петрашку стенув плечима.

З ванної вийшов Алексіу й обвів поглядом кімнату.

— Діду, в тебе немає цигарки?

Дід здивувався, що Алексіу просить запалити, але вийняв цигарницю.

— Оце трійло? Ними коняку можна вбити.

Петрашку запропонував свої. Алексіу взяв одну цигарку, клацнув запальничкою.

Увійшов лікар-криміналіст.

— Привіт, колего, — всміхнувся він до Петрашку.

— Привіт, привіт…

— Ви, либонь, не впізнали мене… Я навчався в Клужі, на один курс вище від вас.

— Все може бути, але не пригадую, — відповів Петрашку і сказав Дідові: — Я певний, що буду вам потрібний. Ви знаєте, де мене знайти.

Алексіу спостерігав за лікарем, поки той вийшов на вулицю. Тоді вийняв конверт із двома кишеньками, струсив у першу попіл із своєї цигарки, а в другу висипав попіл, принесений з ванної.

— Швидко в лабораторію! — наказав він сержантові, який супроводжував його. — Результат маг бути готовий сьогодні після обід.

— Усе гаразд, — сказав лікар-криміналіст. — Пульс нормальний, тиск також. Не розумію тільки, звідки в неї летаргія? Спить спокійно, дихає рівно й глибоко. Сліди на шиї з боків, а не біля сонної артерії. Тон, хто її душив, — не професійний убивця. А може, й не хотів її задушити…

— Що ж тоді, Добреску?

— Можливо, спроба зґвалтувати або…

— Чому ти зупинився? Договорюй, — сказав Алексіу.

— Я точно не певний, але припускав, що це було інсценування.

— Нічого собі припущення.

— Ви самі попросили висловитись, інакше б я змовчав.

— Я не просив говорити дурниць, товаришу лікар, — всміхнувся Алексіу і сказав Дідові: — Я послав чотирьох чоловік розшукати його. Квартира замкнена. Шкодую, що ми довго зволікали з арештом… Запобігли б хоч одній неприємності, — кивнув він у бік канапи, де спала Дойна. — Лікарю, ви ще трохи побудьте тут, а ми вийдемо на подвір'я. Сьогодні так сонячно. Раз ми проводимо операцію на місцевості, будемо втішатися її принадами, — пожартував Алексіу і пропустив Діда наперед.

Сержант-зв'язківець у навушниках махнув капітанові рукою.

— Іди сам, Діду. Ти почав цю справу, доводь її до кінця.

По радіозв'язку повідомили, що Вінченціу прийшов додому тридцять хвилин тому. Будинок тримають під наглядом.

Дід подякував, передав навушники сержантові і вийшов із машини.

Алексіу сидів на низькому бетонному мурі. Милувався зграєю голубів, що літали над церквою.

— То що скажеш, Діду? А ти ще нарікав, ніби я доручаю тобі лише легенькі справи. Хоч мені все настільки ясно, що навіть не хочу втручатися. Тим паче і ти певний — її вбив Вінченціу.

— Я цього не сказав, товаришу капітан. Можливо, але точно я ще не певний.

— Того-то мені й не подобається мати справу з детективами, які служили й за старої влади. Вони забагато сумніваються… Поглянь, які чудові голуби! Красиво літають. З дитинства мрію завести хоч кілька птахів. Але як тільки зберуся купити, дружина дарує мені ще одне дитя й умовляє: «Навіщо тобі, Нікуле, голуби, хіба мало дітей? Думай про них». Немає в жінок відчуття простору, жадання польоту. І нас вони приземлюють. Отакі справи, Діду. Щось мене тут непокоїть. Ти звернув увагу на очі лікаря Петрашку? Вони незвичайні. У дитинстві я жив на селі. Щороку до нас приїздили циркачі. Серед них був гіпнотизер. Найчастіше він мене обирав медіумом. Казав, Ідо відчуває, ніби я здатний виконувати всі його команди. І робив зі мною, що хотів. Одного разу батько побачив, як я сплю, а на грудях у мене камінь завбільшки з млинове коло. Він мене так відлупцював — досі пам'ятаю. Батько не знав, що напередодні я спав під удвічі більшим каменем! Ще й на зароблені гроші купив йому цигарок. І в цього лікаря такі самі очі. Я не міг дивитися на нього. Але ж як літають голуби! Особливо білий…

До них підійшов Панаітеску. Червоний як рак, він беззвучно ворушив губами. Дід зрозумів: страшенно лається.

— Він здер з мене сто двадцять п'ять лей! — показав Панаітеску квитанцію.

— А права не відібрав?

— Ні. Сказав, що не відбирає тільки тому, що я виконував службове доручення.

— Не треба порушувати закону, Панаітеску. Ти міг би й зупинитися, адже в тебе максимальна швидкість двадцять кілометрів, — зауважив Алексіу.

— Даремно кепкуєте, товаришу капітане. Мій «б'юїк» переживе півсотні ваших автомобілів.