— Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.

— Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.

І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.

— А чому її названо кімнатою духів?

— Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.

— Певне, жартома?

— Ні, добродії, цілком наповажне.

Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.

Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою, ледь освітленого високо розміщеним віконцем, що виходило до комірки з вугіллям. Тхнуло нафталіном й пліснявою. Клацнувши вимикачем біля дверей, вони виявили, що кімната набагато більша, ніж то видавалося в сутінках. Тут стояло тільки вісім чи десять манекенів у строях різних епох з пап'є-маше, один — з лози. Найцікавіше, що над шиєю кожного замість голови припасовано побільшену фотографію обличчя.

Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта — відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: «Марія Пелаес, навіки моя кохана».

— Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.

Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:

— Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.

— Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.

— Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі…

Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем.

Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в «Навазо», піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.

Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню «УнЬ версаль» на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.

— Скільки людей, і які вони чужі! — замислено проказав Пліній. — Погляньте лишень на всіх цих людей, що переходять вулицю, штовхаючись і не помічаючи нікого довкола. Немов рухливі предмети. У кожного своє внутрішнє життя, кожен поглинений своїми думками, а їхнє позірне життя-тільки переміщення з місця на місце у натовпі чужих людей.

— То правда. В малих містечках ми більше держимось купи. А тут люди живуть в одному місті, але не знаються, і схоже, й не хочуть знатися.

— Погляньте он на того, що допомагає незрячому перейти вулицю! Веде його під руку, але не бачить його. За хвилю він і не пригадає — сліпця перевів чи кошика переніс.

— На кого дивляться, то це на вродливих жінок. Дивись, яке жниво поглядів збирає та жіночка: усі зиркають на її ноги й вище…

— Так. Добре принаймні, що бодай це лишилось. Єдине, що ще розтоплює кригу таких ось міст, — зауважив Пліній. — Хоча я чув, що скрізь у Європі й на них уже не поглядають.

— Що тут справді бридке, то це той ведмідь посеред майдану. Ось що буває, коли невігласи бавляться в митців, — прорік дон Лотаріо. — Та ти знаєшся на цьому ліпше за мене.

— Та й сам водограй якийсь недолугий.

— Навіть більше — потворний!

За шинквасом у двох великих скляних кулях ритмічно перемішувався сік: в одній — помаранчевий, у другій — цитриновий.

— Цілісінький вечір бовтають ті соки! — обурився раптом дон Лотаріо. — Чи не простіше було б зробити це в міксері, та й по всьому!

— Це, певне, задля того, щоб викликати спрагу у відвідувачів. Чого тільки не вигадають, щоб здерти з чоловіка зайвий гріш! — відказав на те Пліній.

Кав'ярня потроху заповнювалась. Провінційного вигляду чоловіки сиділи за столиками окремими громадками. Дехто навіть у капелюсі або береті. Вони скидались на заможних рантьє чи пенсіонерів, що перебралися в столицю до своїх дітей. Звідти долинали уривки розмов, пересипаних цифрами, закупівельними й продажними цінами, назвами маєтків.

— Це дуже нагадує наше містечкове казино, — підмітив дон Лотаріо.