Утім, Плінія зацікавив насамперед чоловік. Тим часом як Руді сестри справляли враження позірного зацікавлення грою і навіть до певної міри безжурності, чоловік — так здалося Плінію — грав механічно, блукаючи думками ген далеко від карт. Марія (Пліній анітрохи не сумнівався, що то була вона) сиділа по праву руку від чоловіка, щохвилі позираючи на нього по-дитячому довірливо й ласкаво. Той час од часу відповідав їй лагідним поглядом і відразу повертався до карт. Він смалив сигарету за сигаретою.

На противагу сестрі, попри всю свою схожість, Алісія виказувала певну настороженість і стриманість у порухах. Не дивилась ані на чоловіка, ані на свою сестру, — тільки в карти, і здавалося, перебувала в якомусь іншому світі, можливо, ближчому до світу чоловіка, ніж сестри. В ній вгадувався якийсь критицизм, щось чоловіче, і, либонь, бувши в доброму гуморі, вона потішала Марію своєю дотепністю. З двох близнят неодмінно хтось один мислить, а другий почуває. Пліній знав це віддавна. Один є чистим витвором землі, а другий, що літає поза хмарами, — украй вразливий і помисливий. Один вичікує і споглядає, другий — грає головну роль. Один керується інстинктами, другий — розумом…

Тимчасом як Алісія енергійно й упевнено тасувала карти, чоловік підвівся з-за столу, ліниво потягся й запалив нову сигарету. Був середнього зросту, з черевцем і коротенькими слабини руками. В його обличчі щось викликало симпатію. За молодих літ мусив бути запальний, щирий і схильний до красномовства. Він скидався на ув'язненого, якого неволя й брак спілкування відгородили від самого себе. Пліній, знавши чимало колишніх в'язнів, дуже добре розумів це «відмежування від себе», відчуження, яке спричиняли ізоляція, вегетативне існування й бездіяльність життєвих пружин. Перше, що вичерпується у довголітніх в'язнів, — це природна здатність бачення. Вони завжди бачать тільки близькі й незначні речі. Обмежуються лиш артикуляцією, через що м'язи обличчя незабаром надають їм поважності людини, котра більше мислить, ніж говорить і робить.

Поки сестра тасувала карти, Марія несміливо усміхалась до чоловіка. Він спробував усміхнутись їй на відповідь, але уста йому не корились.

Пліній вирішив зайти до кімнати. Треба довести справу до кінця. Його аж ніяк не приваблювала перспектива стояти тут бозна-скільки. Але не знав, як це зробити, як порушити цю гру, ці посиденьки. «Таки справді він сьогодні не у формі! Певне, не все те кляте вино й масна їжа. Поліцейський, маючи до виконання відповідальну роботу, повинен постувати, як ченці-картезіанці, і ще менше пити, як ті протестанти, котрі, здається, взагалі не п'ють. Коли людина об'їдається і обпивається, та краплина олії, яку має в голові, геть висихає… Ось тому й доводиться тепер добирати способу, як зайти до кімнати».

Врешті-решт, він відійшов назад, легенько грюкнув дверима, Що виходили в коридор, і, зумисне човгаючи черевиками, повернувся до свого спостережного пункту. Потім рішуче розчахнув скляні двері й завмер на порозі, роблено дивуючись, що когось тут застав.

Заскочена зненацька трійця витріщилась на нього. Зрештою, отямившись од несподіванки, вони вже не зі страхом, а скорше з недовірою роздивлялися на того чоловіка — хто він і як тут опинився? Жінки сиділи — одна з картами в руках, друга з руками на столі — затамувавши подих. На обличчі чоловіка, що стояв, цілком виразно відбивався страх. Страх задавнений, паралізуючий, непозбувний.

— Прошу вас заспокоїтись! — майже благально сказав Пліній, трохи зніяковілий од такого прийому. — Я — Мануель Гон салєс, званий Плінієм, шеф муніципальної гвардії Томельйосс Мені доручено знайти вас, добродійки, хоча наразі я такий самий в'язень, як і ви…

Неясний спогад, здається, зринув у пам'яті сестер Пелаес їхні обличчя проясніли.

Чоловік, навпаки, досі ховався в шкаралущі недовіри й зоологічного страху.

— Пліній… — проказала нарешті Алісія. — Тато часто згаду вав ваше ім'я.

— І в газетах про вас писали! — зрадівши, додала Марія. — Це ж бо ви минулого року розслідували справу про вбивство в «Ла Орміга»?

— Я.

— І вас призначено на якусь відповідальну посаду?

— Так-так, мене.

— Наша улюблена газета — «Сьюдад реаль», — пояснила з дитячим захватом Марія, — і тому ми добре орієнтуємось в усьому, що відбувається на нашій батьківщині, хоча й мешкаємо в Мадріді.

— Я знаю це. Саме тому мені й доручено розшукати вас.

— Але сідайте, Мануелю! Сідайте ж! — запросила Алісія. Пліній з якнайчемнішим виразом на обличчі підсунув до себе стілець.

— Ви знали нашу родину? — ласкаво спитала Марія.

— Авжеж. Дон Норберто був дуже симпатичний. Я не раз зустрічав вас з батьками на Двірцевій алеї.

— Як давно це було! — зітхнула Марія. Запала коротка мовчанка, присвячена спогадам.

— А як ви нас знайшли?

— Дякуючи терпінню й цілій низці випадковостей.

Пліній дивився на огрядного блідого чоловіка, котрий нібито трохи заспокоївся, але досі тримався насторожено.

— Перепрошую, а ви хто?

Чоловік перевів погляд на сестер Пелаес, немов шукаючи в них ради.