“Авжеж… — Х’ю знову перевернувся. — Наш президент мільярдер, то йому легко купувати дешеві продукти, а хай би він спробував на моєму місці…” — але відразу ж і прогнав ті думки, бо здалося, що хтось невидимий підслуховує, про що це думає у жінки під боком державний інспектор Х’юлетт Кларнес?

Згадавши про свою мрію мати мільйон, Х’ю знову перевернувся і подумав, що оскільки він живе у Країні Рівних Для Всіх Можливостей, то — хоча б теоретично, — він може стати мільйонером. Ось як тільки це на практиці здійснити?

Годинник у вітальні пробемкав північ.

“В цю мить у холі вілли “Двох щасливців” з’явиться Дженні, — подумав він, ледь зачувши бій годинника. — Агент там, напевне, вже витріщився на таке диво…”

Згадка про привид повернула думки в інший бік. Той професор з двома “ф” наприкінці свого прізвища запевняв, що за такий винахід можна легко відхопити мільйон. Жаль, що не він, не Х’юлетт Кларнес, винайшов таку штукенцію’-був би оце багатим і не думав би, як залатати в сімейному бюджеті дірку після одного з’їденого індика…

Перевернувся…

— Доки ти будеш крутитись, наче тебе хто смажить на рожні? — хрипким голосом озвалась дружина.

Скільки він так пролежав — не пам’ятає. Коли прийшов до тями й насилу розплющив очі, у холі ніби посвітлішало, і він здогадався, що зійшов місяць.

Помацав потилицю і відчув під пальцями чималу ґулю.

“Геть зіпсували мені вид іззаду”, — подумав він, як завжди, вдаючись у критичних ситуаціях до рятівного гумору.

Звівшись, сів.

Над ним стояв робот з піднятою рукою.

“Не міг же ти, чортова залізяко, сам себе відремонтувати. Виходить, той неввічливий джентльмен ховався навпроти тебе”.

Сперея руками об підлогу й відчув під руками щось згусле й липке. Кров? Ще раз помацав свою потилицю, вона була сухою — удар завдано чимось тупим, отже, кров чужа.

Помацав навколо себе.

Людина.

Відсмикнув руку. Труп уже закляклий, очевидно, агента вбили ще до того, як Джо зайшов у хол. Так ось чому були відчинені двері!

Якусь мить прислухався, як у потилиці боляче пульсує кров, і нараз збагнув: у холі не чути цокання годинника! Повернув голову до східців, що вели на другий поверх, — так і є. Ніша порожня.

Схопившись, Джо одним стрибком вилетів у коридор, котрий був чимось освітлений. Він біг, як у тунелі, не розуміючи, звідки таке дивне світло. Нарешті збагнув — місячне. Він біг коридором і дивувався — такого яскравого місячного світла вже не бачив давно. Коли вискочив з вілли, вгледів, що в дворі промайнули дві чорні постаті. Якраз тієї миті місяць пірнув за хмари, і двір наче накрило чорним крилом.

— Сті-ійте-е!!! — крикнув Джо, ще гаразд не знаючи, як буде діяти. — Всім ні з місця! Кримінальна служба! Ви оточені! (Іноді це діяло, і грабіжники, особливо недосвідчені, в паніці здавалися, гадаючи, що й справді оточені).

Та дві тіні чи то не почули його крику, чи, може, не звернули на нього уваги, а тільки притьмом вскочили в кабіну птахольоту. Забриніли, натягуючись, ланцюги, годинник підстрибнув і почав підніматися, похитуючись з боку на бік (чути було, як у його нутрі задзеленчав маятник, б’ючись об стінки корпусу).

Коли детектив нарешті добіг, невидимий у пітьмі птахоліт уже підняв годинник над землею десь футів на три. Не роздумуючи — та й думати вже не було коли — детектив підстрибнув до годинника, що гойдався у нього над головою, і вхопився за ланцюг. Тримаючись однією рукою, другою дістав з кишені магнітний мінірадіопередавач, притулив його до ніжки годинника і вже хотів було стрибнути вниз, як ланцюг, загримівши, потягнувся вгору і притис його руку до днища годинника.

Джо відчув, як стрімко втікає з-під ніг земля. Звивався вужем, борсався всім тілом, намагаючись визволити руку, але все було марно — руку затисло ланцюгом, як у капкані. Птахоліт піднімав його разом з годинником, і десь там, унизу, під його ногами вже була прірва, на дні якої гудів вітер. І коли нарешті Джо висмикнув руку (птахоліт зробив крутий віраж, годинник гойднувся, і лише тоді ослаб ланцюг), стрибати вже було пізно: далеко внизу, в чорній порожнечі, рясно сяяли далекі вогні Міста…

Злітаючи, як на турніку, детектив намагався зачепитися ногами за край годинника-так зростали шанси довше протриматись. Внизу вітром дихала холодна і чорна прірва, і далеко на її дні хижо блимали вогні, немовби зграя вовків, позадиравши голови, стежила за людиною під годинником.

М’язи напружились до краю, і здавалося, що вони вже бринять, наче натягнута до краю струна, яка ось-ось обірветься. Джо відчував, що втрачає сили. Майнула зрадлива думка: розчепірити пальці і шугнути вниз… Все одно довго не протримається, то для чого зайві хвилини мук?