— П’ятсот метрів, — сказав він голосно, — цього досить. Поверніть трактор на сто вісімдесят градусів.

Інженер повернув угору важіль на радіоапараті, і всі побачили на екрані, як трактор слухняно повернувся у бажаному напрямку.

— Вогонь! — наказав професор Веге.

Застрочив установлений на тракторі кулемет. Тишу порушили короткі кулеметні черги. Трактор ішов на повний хід. Нарешті дрібно затремтів грузовик, на якому був встановлений ультразвуковий генератор. Двічі підряд заревів дизельмотор так сильно, що, здавалось, ось-ось вибухне. Ультразвукові хвилі прорізали повітря і впали на гусеничний трактор. Трактор здригнувся і став, кулемет замовк.

— Прошу сісти в машини — поїдемо подивимось на “танк” зблизька, — вигукнув професор Веге.

Мовчки стояли представники уряду перед трактором. Уся машина розплавилася, сплющилась, наче від удару велетенського молота. Пластини гусениць втратили свою форму. Особливо жалюгідний вигляд мав кулемет. Ствол так сильно зігнувся, що отвір його дивився просто в землю.

Професор Веге першим порушив мовчанку:

— Такий же вигляд матиме танк найновішої конструкції, коли він потрапить під промінь ультразвукового гіперболоїда. Справа в тому, що ультразвукові хвилі розм’якшують метал тільки на якусь частку секунди. Решту робить сила земного тяжіння. Гляньте на кулемет. Як тільки метал став м’яким, ствол зігнувся під власною вагою. Що сталося з мотором, ви можете легко уявити самі. Жодного поршня, жодного підшипника, навіть найдрібнішого гвинтика не залишилося цілим.

— А як діють ультразвукові хвилі на людину? — спитав один з представників уряду.

— Два і навіть три удари протягом секунди не заподіють здоровій людині особливої шкоди. Може, з’явиться невелика температура, запалення горла. Але ці ознаки зникають через чотири-п’ять годин. Ультразвуковий удар, який триває одну хвилину, безумовно смертельний для людини. Але я хочу сказати вам одне: ми будемо і далі вдосконалювати ультразвуковий гіперболоїд, підвищувати дальність його дії. Цей винахід матиме велике значення для справи захисту миру.

Коли колона автомашин повернулася на заводське подвір’я, загула сирена. Перерва на обід. Зразу ж після обіду інженер Гансен пішов у лабораторію № 1. Хоч нерви його були напружені до краю, тримався він чудово. Постукав у замкнені двері. Відчинив йому інженер Тале. Професор Веге та доктор Гартунг стояли біля стола, на якому лежала довга скляна трубка ультразвукового генератора, і про щось радилися.

Гансен почав знімати головне реле з апарата, крадькома перебігаючи очима від сейфа до вихідних дверей. Не кваплячись він роз’єднував товстий мідний кабель з автоматичним вимикачем. Підійшов професор Веге.

— Обов’язково добре перевірте вимикач анодного струму, колего Гансен. Якщо в лампи надійде струм на десяту частку секунди раніше, напруження розжарювання різко підскочить і проб’є конденсатори.

Гансен зняв реле і повернувся, щоб іти.

— Я все уважно перевірю, пане професор.

І Гансен відніс головне реле у лабораторію № 2. Не минуло й півгодини, як він налагодив вимикач і проконтролював за електронним годинником точність вмикання. Гансен задоволено кивнув головою. Від бездоганної роботи ультразвукового генератора залежав увесь його план. Двадцять хвилин він перевіряв роботу автоматичного вимикача на коротких періодах.

— Усе гаразд, — пробурмотів собі під ніс і помацав м’якенький пакуночок, який тримав у кишені піджака під халатом. Стиснув зуби і подумав: або тепер, або ніколи! Узяв реле і вийшов з лабораторії.

Кров гаряче стукала в скронях, рука знову намацала пакуночок. Перед дверима лабораторії № 1 Гансен нерішуче зупинився, постояв якусь мить, потім упевнено постукав.

— Знайшли помилку? — спитав професор Веге.

Гансен пояснив, чому виникла підвищена неточність. Він говорив спокійно, і ніхто не помітив його величезного хвилювання. Потім він підійшов до ультразвукового генератора і почав монтувати автоматичний вимикач.

Обидва вчені знову підійшли до стола і продовжували розмову про вдосконалення передавальної лампи. Інженер Тале щось монтував на дошці управління, заміняючи вольтметр.

Гансен нахилився за ультразвуковим генератором і міцно прикрутив реле. Після цього він почав з’єднувати кабель з кабелем. Його руки злегка, ледь помітно тремтіли. Він уже скінчив роботу, але не виходив із-за генератора — не обертаючись, стежачи за трьома чоловіками, оглядав лабораторію. Непомітно витяг м’який сірий пакуночок, закріпив його між двома гумовими прокладками під генератором і смикнув за кінець мотузочка на пакунку.

Це була справа однієї секунди. Гансен не переставав пильно стежити за трьома чоловіками. Ніхто з них не глянув у його бік.

— Реле готове, пане професор, — сказав Гансен і зробив жест рукою, наче вмикає його.

— Добре, тоді можемо починати, — відповів професор Веге. — Колего Тале, ви там недалеко, увімкніть, будь ласка, генератор.

Гансен вийшов з лабораторії № 1 і, коли почув, що за ним замкнули двері, майже побіг у лабораторію № 2. Відчиняючи двері, він глянув на годинник. Дві години тридцять хвилин. “За півгодини все буде зроблено”, — подумав він. І сильніше, ніж завжди, грюкнув дверима.