Досить послідовний, але неповний виклад початку них подій можна знайти у щоденнику, що його вів у ті роки Микола Миколайович Самойлов — нині визначний спеціаліст у галузі ядерної техніки, а тоді — молодий інженер, який щойно закінчив інститут. Ось ці зо шити, списані нерівним почерком молодої і схильної захоплюватися людини.

“Без дати. Щоденники, звичайно, розпочинають закохавшись, і закінчують, коли почуття зникає. Розм’яклі молоді люди нещиро кривляються у цьому “дзеркалі почуттів”, перебільшено і невміло описують свої радощі і “жорстокі” переживання. Досить з мене одного такого щоденника… Нехай цей буде інший.

Це буде щоденник інженера, бо вже три тижні, як я інженер. І нехай він розповідає про мою працю інженера-дослідника. Відверто кажучи, я ще мало займався дослідницькою роботою, але вірю, що й вона може викликати почуття не менш сильні і переживання не менш складні, ніж кохання. “Любов до науки, — сказав якось у своїй вступній лекції з загальної фізики Олександр Олександрович Тураєв, нині академік і директор того інституту, куди мене призначено на роботу, — це любов, якій не зраджують”.

Хай буде так!

15 квітня. Сьогодні все — востаннє. Востаннє замкнути порожню кімнату, віддати ключ вахтеру, востаннє вийти із студмістечка…

Студентські роки скінчилися… Всі вже роз’їхались. Лишився я та ще Яшко Якін. його посилають туди ж, куди й мене, — в Ядерний інститут Української РСР, і нас обох затримало оформлення документів.

До від’їзду ще години півтори, можна не поспішати. Вечір. Чудовий квітневий вечір у студмістечку… Навпроти у великому будинку електриків за освітленими вікнами йде своїм звичаєм студентське життя. На п’ятому поверсі якийсь першокурсник схилився над креслярською дошкою. В сусідню кватирку виставили динамік потужної радіоли, і повітря здригається від хриплуватих звуків джазу. Поверхом нижче четверо “ріжуться в козла”. Внизу ентузіасти дограють у волейбол при світлі ліхтаря. Сміх, удари… Десь за тиждень комендантові знову доведеться склити кілька шибок…

Усе йде своєю чергою, тільки я вже зайвий у цьому русі.

Сумно їхати звідси, і все ж якось гарно на душі. Останніми днями мене не покидає відчуття, що попереду їлось незвичайне, дуже хороше. Наприклад, працюватиму і зроблю якесь велике відкриття. Байдуже, яке… Або зустріну там, у новому житті, особливу дівчину, і ми покохаємось…

Ого! Вже дев’ята година. Час збиратися. Ну, прощавай, Москва — місто моїх студентських років! їду!

20 квітня. Приїхали в Дніпровськ. Місто невелике і примітне головним чином тим, що розташоване на Дніпрі. Дніпро надзвичайно гарний — у півтора кілометра завширшки, з двоповерховими мостами, маленькими пароплавчиками та жовто-зеленими острівця ми. Все місто потопає у напівпрозорій квітневій зелені. Вулиці після Москви здаються безлюдними.

Влаштувались ми з Яшком у гуртожитку і вчора вранці пішли оформлятися в інститут… Хвилювалися, звичайно. Яшко навіть свої дотепи облишив, хоч він їх звик говорити з усякого приводу… Спустилися вниз до ріки, проминули довжелезний парк і побачили за ним грандіозну восьмиповерхову будівлю, зроблену цілком із бетону і

скла. Вона нагадувала гігантський акваріум. Поруч стояли менші будівлі. Передня стіна “акваріума” сліпуче виблискувала на сонці. Висока чавунна огорожа, ворота, позолочена вивіска: “Ядерний інститут Української РСР…”

У канцелярії ми довідались, що нас призначено в лабораторію номер сімнадцять. Але туди нас поки що не пустили: не оформлені перепустки. Пильний начальник відділу кадрів не схотів навіть відповісти на запитання, чим же займаються в ній лабораторії. Тільки й сказав: “Побачите, хлопці, не пожалкуєте!” Ну що ж, побачимо…

29 квітня. Ось уже два тижні, як ми в Дніпровську, і з них — тиждень працюємо. Які ж враження?

Лабораторія номер сімнадцять, яку нам дали, як кота в мішку. (“Здається, замість кота в мішку був тигр”, сказав Яшко, і правильно сказав), більше схожа на паровозне депо, ніж на те, що ми звикли називати лабораторією. Величезний двоповерховий зал, що знаходиться у лівому крилі корпусу. Одна стіна скляна (її, між іншим, майже завжди наглухо завішують шторами) і три — з білих кахлів.

З кінця в кінець уздовж залу розміщено устаткування: п’ятиметрової товщини гранчасті труби з сірого бетону, обплетені стальними драбинками, місточками, товстими кабелями. Посеред залу, майже до стелі, височить головна камера, добре захищена стінами з бетону й свинцю. Внизу біля неї вилискує лакованим металом півкруг пульта керування з кількома екранами, численними приладами й важелями. Все це зветься мезонатором.

Мезонатор — не звичайний собі прискорювач ядерних частинок на зразок циклотрона чи бетатрона. Він набагато складніший і цікавіший. У ньому за допомогою потужних електричних і магнітних полів одержують цілі потоки маложивучих частинок, найважливіших і найцікавіших частинок у ядрі — мезонів. Тих самих мезонів, які за теперішніми уявленнями є “електронами ядра”. Це вони спричиняють могутні сили внутріядерної взаємодії, змушують ядра атомів важкого водню зливатися в ядра гелію під час вибуху водневої бомби.

Найцікавіші відкриття, ідеї і гіпотези в ядерній фізиці тепер пов’язані з мезонами. І ми теж будемо займатися мезонними дослідженнями!..

Решта устаткування обслуговує мезонатор. Батареї потужних вакуум-насосів (“Найкращий вакуум у Союзі робимо ми”, похвалився вчора Сердюк). Електронний “оператор” — шафа з тисячами радіоламп і сотнями реле. Він стоїть біля пульта і стежить за режимом роботи мезонатора. Високовольтні трансформатори, які подають напругу до прискорювачів. Вони обтикані півметровими фарфоровими ізоляторами, і поміж їх краями шипить тліючий розряд… Тут же “гарячі” бетонні камери з маніпуляторами для аналізу радіації, електронний мікроскоп, всі пристрої для хімічного мікроаналізу, — що не кажи, лабораторію обладнано за останнім словом експериментальної техніки.