— Хто хотів платити? Де той чоловік? — У голосі офіціантки почулася тривога: одне місце біля стойки було порожнє. А ще хвилину тому там сидів якийсь добродій у шовковому плащі, з плоским годинником на товстому золотому браслеті, який виднівся з-під білого манжета сорочки. Офіціантці було чого хвилюватися: рахунок відвідувача перевищував триста злотих.

— Була пташка — полетіла, га? — по-дурному пожартував один з відвідувачів.

Блондин посоловілими очима стежив за цією сценою. Ніхто з п’яного товариства не співчував офіціантці, а декого, здавалося, забавляло її горе.

— Де той чоловік, який… — знову безнадійно запитує офіціантка. Але в цей час хтось протискується до стойки.

— Чого ви репетуєте? — грубо говорить чоловік, який, видно, звик наказувати. — Я залишив гроші під тарілкою…

П’яний блондин бачить, як незнайомець піднімає тарілку, і вражена від несподіванки офіціантка, щось радісно белькочучи, виймає з-під неї банкнот.

— Але ж тут п’ятсот злотих! — каже вона і засоромлено протирає рукою очі.

— Ну і що з того? — зневажливо відповідає клієнт, знизує плечима і виходить з приміщення. Офіціантка проводжає його здивованим поглядом. Усі присутні приголомшені. Блондин залишає на столі свій капелюх (місце зайняте!) і поволі прямує до виходу. У мокрому асфальті вулиці відбиваються розпливчасті тремтливі смуги неонових вогнів кафетерію “Новий світ”. До бару під’їжджає кремовий автомобіль, зупиняється перед чоловіком у шовковому плащі. Незнайомий якусь хвилинку стоїть на краю тротуару, немовби думає, переходити йому на другий бік вулиці чи ні. Від фар нової машини на асфальт падають червоні плями, і здається, що то з крил машини капає кров.

Дверцята автомобіля розчиняються, і чоловік у шовковому плащі вже хоче сідати, але в цю мить перед ним виростає низька постать у спортивних тапочках і в піджаку, піднятий комір якого затуляє обличчя. Короткої розмови між цими людьми блондин не чує. Проте з їхніх жестів він робить висновок, що чоловік у тапочках щось просить, а другий, у шовковому плащі, незадоволений цим проханням. І тут відбувається таке, чого ніяк не можна було передбачити: обірванець у тапочках сідає разом з власником золотого годинника в автомобіль, і машина тихо рушає у напрямі Краківського передмістя.

Блондин повертається в бар і, сівши за свій столик, обгорілим сірником записує номер машини на паперовій салфетці, яку потім непомітно ховає в кишеню. Треба перевірити, хто це має змогу давати по кілька сот злотих чайових, і поцікавитися золотоносною професією цього пана. Деякий час блондин думає про низенького чоловіка в спортивних тапочках. Над цим варто замислитись. Але ні, не можна займатись одразу всім; кінець кінцем його завдання полягає в тому, щоб стежити за людьми, які в різних установах громадського харчування незрозуміло щедро викидають гроші на вітер.

— Налийте, будь ласка, ще одну чарочку!

Перед високим будинком на Пулавській вулиці майже одночасно зупинилися два автомобілі. У другій машині приїхав капітан Завірюха. А в першій? Капітан на мить замислився: минула вже одинадцята година, — хто б це міг приїхати таксі до його будинку в такий пізній час?

— На добраніч, пане начальник, — попрощався Юрек.

— Бувай! До ранку! — машинально відповів Завірюха.

З передньої машини вийшли чоловік та жінка, і капітан упізнав свою дружину і професора Верхара.

— А ось і наш блудний син, — весело привітав його професор, який у товаристві молодої жінки випрямився і наче помолодшав.

— Пробач, Марійко, але в мене була спішна робота, я не міг відкласти її до завтра, — шепнув Завірюха, цілуючи дружину.

— А хіба я тобі дорікаю, Ромеку? — тихо запитала жінка. Та капітан відчув докори сумління.

— До побачення, я вже рушатиму, — заквапився Верхар. — Бойове завдання виконано, з дружиною в кіно ходив, благополучно доставив її додому, тепер я поїду цим самим таксі…

— А може, заглянеш до нас на хвилинку? — ввічливо запропонував капітан.

— Оце зараз? Бійся бога, капітане, ти зовсім забув, котра година! Минула вже одинадцята.

Але Марія підтримала чоловіка:

— Справді, пане професор, без церемоній, дуже просимо. Приготую каву, поговоримо з годинку. А тоді Ромек проведе вас до стоянки таксі.

Професор ще кілька хвилин відмовлявся, потім заплатив водієві і пішов з подружжям. Марія Завірюха була рада, що професора вдалося умовити — принаймні Ромек не вткнеться зразу в книжку, щоб після обов’язкового читання заснути кам’яним сном. Що ж, іноді доводиться вдаватись і до таких вивертів, якщо в тебе чоловік “міліціонер”.

— Цікавий був фільм? — запитав капітан.

— Звичайно. У ньому дещо навіть тебе стосується, — сказала дружина, готуючи каву.

— Якийсь детектив? — скривився Завірюха.

— Так, історія розслідування складного злочину, — пояснив Верхар, погладжуючи свою сиву борідку. — Треба сказати, що фільм впливає на нерви. Французи це вміють. Але чому ти кривишся? Тебе в першу чергу повинні цікавити такі фільми.

— Роман не терпить сенсаційних книжок і фільмів, — кинула з свого місця Марія. — Каже, що йому і в житті вистачає криміналістики.