Шрифт:
— Може, їх стривожила звістка про арешт Вероніки Галки або допит вдови Чорної Ручки?
— Можливо, — непевно відповів капітан.
Запала тиша. Тільки через відчинені вікна вривалися голоси життя, яке вирувало на вулиці міста. Перший порушив мовчанку Недєльський:
— А той міліціонер… — почав він і обірвав, побачивши гримасу на обличчі Завірюхи.
— Дурниці. Не було ніякого міліціонера. Я перевіряв уже в Отвоцьку і в господарському відділі. Ніхто, звичайно, Чорну Ручку не арештовував, ніяка міліція не відбирала у Товстого Казека дорогоцінного каменя. Бандити пограбували скупника, налякавши його першим-ліпшим посвідченням. Зверни увагу на те, що мнимий міліціонер був у цивільному. Переляканий Казек не запам’ятав їх — це я готовий пробачити йому. Але ж бестія проґавив і не записав номер машини! Та ще й ота плутанина з кольорами! “Блакитніша”… — сердито передражнив він. — Наче змовилися ще більше заплутати те, що й без них заплутано! Ти що — збожеволів?
Останній вигук стосувався сержанта, який раптом крикнув, зірвався з місця, схопив капітана за плечі і кілька разів крутнув, мов дзиґу.
— Ура! — гукнув сержант-магістр, плескаючи в долоні. — Отепер уже справді “ура”! Ох, товаришу каштан, який же я був дурень!
— 3 цим можна погодитись, але чому ти говориш у минулому часі? — буркнув капітан, потираючи передпліччя.
— Коли я бігав по майстернях, які обслуговують машини, то мені казали, що брат Мирослава Згожельського теж має автомобіль тієї самої марки. Тільки…
— Якого кольору? — перебив його Завірюха, вмить оцінивши, які перспективи відкриває перед слідством повідомлення Недєльського.
— Блакитний. Сіро-блакитний. Я сам бачив його сьогодні, коли робили обшук у гаражі. Тільки, — додав він винувато, — я не догадався звернути увагу на її шини. Але ж це можна поправити!
Втома, голод — усе відійшло на другий план. Завірюха, повністю захоплений новим слідом, зосередивши на ньому всю свою увагу, здавалося, зовсім забув про Недєльського. Капітан побіг до телефону.
— Оперативний? Слухайте, дослідіть шини в автомобілі Генрика Згожельського, що стоїть у гаражі біля будинку на вулиці Вєжбовій…
Комісяк, певно, відчув у голосі капітана щось особливе, бо на цей раз навіть не намагався протестувати.
— Звичайно, обшукати всю машину, — давав Завірюха вказівки. — Власник у нас, арештований.
Потім капітан подзвонив у Бюро імпорту точних приладів. Робочий день уже закінчився, але Ковальський, на щастя, не пішов. Сержант чув частину розмови і довідався, що капітан просить Ковальського встановити, що робив у Бюро в такий-то день, між дев’ятою і дванадцятою годинами заступник директора Згожельський.
— Зрозуміло, пане Ковальський, що всього цього ви не можете пам’ятати, але постарайтеся пригадати. Може, щось записано у вашому календарі або в пана Згожельського чи його секретарки… Подзвоніть мені, будь ласка, я ще годину буду в міліції.
Тільки після цих двох телефонних розмов капітан звернувся до сержанта:
— У тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір?
Замість відповіді Недєльський спитав, що йому треба робити. Капітан підійшов до сержанта і поплескав його по плечу:
— Займись перевіркою алібі автомобіля інженера. На жаль, цього не можна відкладати до завтра.
Сержант мовчки затягнув пояс з важкою кобурою.
4
— Давай походимо над Віслою, — запропонував професор Верхар. Він любив набережну в цю пору року, коли над нею ще не гуляють осінні негоди, а в гілках дерев і кущів, серед пожовклих квітів клумб таїться невиразна, мов передчуття, меланхолія згаслого літа. Капітан з радістю погодився, і вже за п’ятнадцять хвилин приятелі з вірним Тором прогулювалися набережною. Позаду метрів за десять ішов, як тінь, Юрек В’юн; він не хотів заважати друзям, але, як домовилися з сержантом Недєльським, ні на хвилину не залишав капітана. Над Віслою було безлюдно. Під залізничним мостом швидко густішали сутінки.
— Скажи мені, голубе, — повернув Верхар до попередньої розмови, — чому ти не арештуєш Згожельського, Гомолякса та Галку і не поведеш далі слідства класичним методом допиту, очної ставки і т. д.? Думаю, що вже час.
— І так, і ні, — відповів капітан, який і сам уже не раз думав про це. — За дві хвилини дванадцята, — образно сказав він, — але ще не дванадцята.
— Інакше кажучи, події наближаються до завершення, — пожвавішав професор. — Захоплююсь твоїм самовладанням і спокоєм.
— Кому в житті судилися небезпеки, тому доля дала й відвагу переборювати їх, — серйозно мовив Завірюха, — така вже професія, яку я собі обрав і яка дає мені задоволення. Але перейдемо до причин, через які я зволікаю з арештом підозрюваних.
— Перша, це, напевно, те, що не вистачає Теофіла? — спробував догадатися Верхар.
Капітан засміявся і, поплескуючи приятеля по плечу, сказав:
— Промах, професоре! Теофіл для нас уже не проблема. Тепер ми не знаємо тільки, де він ховається. Сподіваємося, що за кілька днів я зможу тобі багато чого розповісти про нього, але сьогодні — пробач…
— Розумію, розумію, — перебив його професор, — справа ще не закінчена…
— Отже, не Теофіл, а хтось інший, кого я ще зовсім не знаю, є для мене проблемою номер один.