Теофіл похилив голову на груди, щоб приховати хвилювання. Капітан співчутливо глянув на нього. Так, ця людина не могла зважитися прийняти рішення. їй перебили хребет.

— Коли ви довідалися про смерть батьків?

— Через кілька днів мені розповів про це Ян Галка. Він сказав, що батько вбив матір, — голос у нього знову задрижав, — а потім наклав руки на себе.

— І ви повірили Галці?

— Ні. Я б повірив, якби батько обмежився самогубством. У тому становищі він міг це зробити, щоб врятувати свою честь. Але я ніколи не повірю, щоб він міг вбити її… Трохи опам’ятавшись від удару, я відкрито сказав про це Галці.

— А він що?

— Обняв мене і почав умовляти: “Краще повір, Теось, краще повір”. Він, знаєте, любить мене своєю злодійською любов’ю і прив’язаний до мене. Я почав кричати в нестямі, що довідаюсь, хто її вбив і сам розправлюся з убивцею. Тоді Галка остеріг мене перед якимось “шефом”, котрий безжалісно знищує кожного, хто стане йому поперек дороги. “Я сам боюсь його, Теось, — казав мені Галка, — будь розумний, ще трохи, і вся ця проклята лавочка буде ліквідована. їм життя вже не повернеш, а сам можеш головою заплатити…”

— “Шеф” — це Рак? — запитав Завірюха, перезирнувшись з Недєльським.

— Ні. Мабуть, не Рак. Доти Галка ніколи при мені не називав Рака шефом. Взагалі, тоді я, здається, вперше почув, що є якийсь “шеф”.

Завірюха хвилину щось зважував. Потім спитав:

— А крім Рака і Галки ви бачили ще когось у монастирі?

— Так, обох Згожельських. А втім, частіше ювеліра. Бачив багатьох іноземців, і ще всяких темних типів. Вони приходили іноді, коли банда зустрічалася в каплиці з іноземцями.

Завірюха занепокоєно потер підборіддя.

— А ви не помітили когось, хто міг би бути шефом?

— Ні. Мабуть, шеф — це якийсь іноземець.

— Навряд. Ви ж самі казали, що іноземці часто змінювались. А чи не доводилося вам чути кличку Чорна Ручка? — знову спитав капітан, шукаючи між паперами пачку сигарет.

Теофіл мовчав. Мовчанка затяглася надто довго, і капітан, знайшовши сигарети, здивовано глянув на нього. Обличчя у того було спотворене гримасою чи то болю, чи огиди. Теофіл дивився на капітана з якимось дивним напруженням, ніби в ньому відбувалася страшна боротьба. Завірюха і Недєльський відчули, що за хвилю станеться щось незвичайне. Нарешті блідий Ремович важко підвівся і, ледве ворухнувши губами, сказав:

— Я вбив його!

Потім важко, як мішок, повалився на письмовий стіл.

Обабіч шосе росли старі тополі, листя яких вже бралося першим осіннім рум’янцем. Темно-синя “Варшава” мчала з усіх своїх п’ятдесяти кінських сил. Жодного перехрестя з червоним світлом! Жодного регулювальника! Юрек В’юн був веселий, мов щиглик, і досить приємним тенором наспівував якусь мелодію.

Сержант Недєльський сидів позаду біля капітана Завірюхи, що, здавалося, дрімав чи глибоко замислився. Капітан змарнів останнім часом. Але тепер здається, уже близько щасливий кінець. “А чи щасливий?” — занепокоєно подумав Недєльський і злегенька торкнувся плеча Завірюхи.

— Товаришу капітан!

— Що? — розплющив очі Завірюха.

— Сподіваюсь, я вас не розбудив?

— Ні, я не спав. Хоч і не завадило б, бо останні два дні я майже не спав.

— Я, товаришу капітан, — вагаючись почав Недєльський, — повинен вам признатися…

— Ну? — з удаваною суворістю мовив Завірюха. — Сповідайся, що ти накоїв.

— Я все-таки пішов на центральну телефонну станцію, щоб перевірити телефон професора Верхара.

— Ти впертий, як осел, — засміявся Завірюха. — Ну і що ти там узнав?

— Нічого. Черговий офіцер просто виставив мене за двері.

— Я думаю, — сказав капітан, — що їм, нічого більше робити, щоб давати звіт кожному працівникові міліції.

Недєльський почервонів, хвилину подумав, говорити далі чи ні, і нарешті сказав:

— Але я не відмовився від свого, товаришу капітан.

— І що ти зробив? Сподіваюсь, обійшлося без дурниць?

— Я сказав про це майорові Риделю, коли носив свідчення Теофіла, і він обіцяв перевірити станцію по своїй лінії.

Завірюху не дуже радувала ця ініціатива, але, побачивши зажурене обличчя Недєльського, він махнув рукою:

— Ат, кінець кінцем тут нема нічого страшного. Ридель ввічлива людина, от і пообіцяв тобі.

“Варшава” мчала мов стріла. Позаду, приблизно за кілометр, їхала якась сіра машина. Вона теж збільшила швидкість.

Незабаром минули Радом. Обід застав їх у Кельцях.

— Пане начальник, може, зробимо перерву, вкинемо щось у живіт? — благально сказав Юрек В’юн.

— Вперед! — відповів безжалісний капітан. — Через дві години наїсися в Кракові.

— Цікаво, — почав згодом Недєльський, — чи встигне Барський до нашого приїзду обшукати машину Гомолякса?