— Маєте право.

— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?

— Це було видно неозброєним оком.

— Які в неї були коштовності?

— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.

У схованці, виявленій капітаном Андрійком, цього коштовного персня, сережок з діамантами та перснів з рубінами не було. Певно, що їх зняв із своєї жертви вбивця…

— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?

— У неї більше нікого не було.

— А племінниці? Все-таки рідна кров.

— Вона їх побоювалася.

— Чому?

— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.

— Гм, — зауважив Співак.

— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.

Співак знову подумав про психологічне тяжіння бідних інтелігентів до більш щасливих багатих людей, і не тому, що чекали від них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнітом, кидало відблиск і на них, тільки відблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, підсвідоме боролися з ними, терпіли поразку і потай не любили своїх більш обласканих долею друзів. Щось тут було від мазохізму, коли любиш через ненависть і ненавидиш люблячи.

— Мене все-таки цікавить, чому ви сказали: «рано чи пізно це могло статися», маючи на увазі убивство. Людмилі Гальчинській хтось погрожував, нападав на неї? — спитав Співак.

— Ні, таких випадків, наскільки мені відомо, не було.

— Чого ж у вас виникло таке побоювання?

— Людмила Йосипівна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона і на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому і сказати, коли приблизно буду. Чужому вона ніколи не відчинила б і не пустила б у хату… Але був виняток — її коханці. Тут вона просто дуріла — прости господи! — і втрачала будь-яку обережність… Я їй не раз казала: «Вони тебе погублять», звичайно не маючи на увазі, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипівна не була скупою, особливо для себе… Все, що їй хотілося, купувала не торгуючись. Так само нічого не шкодувала коханцям…

— В її роки… — не стримався Андрійко.

— Так, в її роки, — підтвердила Шумейкова. — Я казала: побійся бога, ти немолода, спокутуй гріхи.

— Ви віруюча?

— Так.

— А вона?

— Ворог божий, — Шумейкова перехрестилася, — весь час спокутував її. Яка вже тут віра!

— Ви хотіли навернути її до віри?

— Я сподівалась врятувати її душу.

— На цьому й трималися ваші взаємини?

— Часом вона прислухалася до моїх слів. Поки не приходив черговий спокусник. І тоді знову кидалася у гріх содомський. А я знову молилася за неї і сподівалася, що господь прийде на поміч.

— Вона платила їм гроші?

— Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.

— Скажіть як лікар: чим пояснити таку підвищену хтивість, можна сказати, старої бабусі… — поцікавився радник юстиції.

— Ну, не «старої бабусі», — ніби образилася за покійну і, певно, трохи за себе Шумейкова. — Підвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гіпофізу. Є порушення, які роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалість чи похибки; — людина повинна стримувати свої пристрасті і не піддаватися дияволу, прости господи, — знову перехрестилася Ганна Миколаївна.

— Ви знали всіх її коханців?

— Ні, вона і від мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совість, і вона соромилася мене. А коли траплялася біда — признавалася і просила допомоги. Три роки тому бог її покарав і вона лежала у венлікарні з гонореєю…

— Ви ніколи не питали, звідки в неї таке багатство?

— Ні. Вона все одно не сказала б.

— Коли ви востаннє бачилися з нею?

— Це було у неділю, вісімнадцятого грудня…

— У вас тоді ніщо не викликало підозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гості?

— Ні… Але гості чи гість у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустріч у суботу. Але розмова не відбулася… Власне, почалася і обірвалася. — Шумейкова потерла долонею лоба, ніби тільки зараз щось втямивши. — Сталося так, — сказала далі чітко і визначено. — Дзвоню. Людмила Йосипівна бере трубку, я говорю, вона слухає, і раптом чую, як дзвонять їй у двері. Людмила Йосипівна каже мені: «Хвилиночку. Почекай» — і, певно, кладе трубку біля телефону. Потім я чую у трубці її радісний скрик: «О, як давно я тебе не бачила!..» Далі слабкий шум розмови — і раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипівна до телефону більше не підійшла. Я довго чекала. Потім лінія обірвалася, очевидно, трубку було покладено на важіль апарата… Я вирішила, що завітав хтось із її коханців і їй уже не до мене.