Берег не спить.

Ми покидали заставу пізно. Аж за ворота нас супровбджував Дениско. Там звично вистрибнув із кабіни, взяв під козирок. Мені захотілося притиснути малюка до грудей, але я не зробив цього. Спитав лише:

— Не страшно?

— Нам на кордоні нічого не страшно, — відповів Дениско й упевнено закрокував туди, де пробивалися крізь темінь поодинокі вогні застави.

Камчатку я завжди згадуватиму як країну непогамовних вулканів і мужніх людей, котрі перші зустрічають сонце і проводжають його до нас.

На корму піднято ще один трофей — двигун. Величезний, із довжелезним трилопатевим пропелером та гроном циліндрів, він скидався на фантастичне кореневище. Здавалося, крутни трохи гвинта — і мотор знову застріляє з патрубків”вогнем, ударить в обличчя ураганною повітряною хвилею та димом.

Огляд мотора підтвердив — літак фашистський. На лопатях, циліндрах, шкаралупі гондоли, магнето — скрізь панувала свастика. З суто німецькою акуратністю клеймо було відбито на кожній деталі. Відтепер об’єкт нашого пошуку — літак — усі стали називати так, як охрестив його Андрій Онисько, — “фріцем”.

Готують, скажімо, до пуску нову пару водолазів, хлопці жартують: “Ви ж не забудьте там передати від нас привіт “фріцеді”…

Вилазить хтось із води — знову: “То як там “фріц”?

…Перечекавши, поки всі заспокояться, начальник експедиції мовив:

— З’ясовано: літак — німецький. По-моєму, треба шукати планшетку пілота. Або ж фотоапарат. Тільки так ми вийдемо на координати місця загибелі есмінця. Але цю думку поділяють не всі…

Стало тихо. Так тихо, що (летючку проводили в кают-компанії) було чути, як під стелею дзижчить мух88.

— Так, — розгладив бороду капітан Голуб, — не всі. І серед них, наприклад, і я. Мені здається, що пошук планшетки та фотоапарата — марна справа. Минуло сорок років! Чи може вціліти в морській воді карта, плівка? Якщо ж (припустимо неймовірне!) все це збереглося, то як його знайти? Ми ледве витягли триметрове крило… Гадаю, що “точку” треба закрити.

— Зрозуміло, — похмуро мовив Степовий. — А ти, Вікторе, що думаєш?

Працьовитий і покладливий боцман волів би за краще промовчати, та коли вже його отак, персонально…

— По-моєму, Сашуню, Гена правий. Виявити на літаку плівку складніше, ніж знайти в копиці сіна голку. Тільки змарнуємо час.

— Спа-а-а-сибі! — підкреслено чемно подякував начальник експедиції Чепіжному. — Ще хто хоче висловитись?

— Я! — гукнула Лариса. — Хлопці! Звідки такий песимізм? Стільки намучились, зробили і раптом — закрити “точку”?! Ми маємо шанс розгадати таємницю загибелі героїчного корабля. І його треба використати! Я підтримую Сашка. Даєш пошук!

Степовий ледь помітно всміхнувся.

— Що ж, думки розійшлись. Доведеться голосувати. Хто за те, щоб продовжити пошук? Та-ак. Лариса, Анатолій, Андрій… Дев’ятеро! Хто проти? Віктор, Геннадій. Двоє. Хто утримався? Діна. Отже, — повеселішав Степовий, — більшість за продовження роботи. Так і запишемо. Але майте на увазі: працюватимемо, як каторжні. Я знову переглянув схему “юнкерса”. У сорок першому геть усі літаки цього типу були оснащені фотоапаратурою. Тому певен — плівка, на якій закарбовано бій, лежить у кабіні пілота. Переберемо кожну піщинку. Знайдемо, їй-богу, знайдемо!

Буває ж таке, га? Перше занурення — й цінна знахідка. Серед металобрухту, здобутого Ларисою на дні, — кобура пістолета. Струнка студентка, чиї величезні карі очі снилися всій команді, квапливо знімає маску, щасливо всміхається.

— Уявляєте? Нишпорю під каркасом сидіння — й раптом… ніби шматок вугілля. Та важкенький… Ну, я його у відро. Тим часом підпливає Діна. І теж щось тримає в руках…

Брезентове відро, з яким пірнають водолази, — повнісіньке: шматок плексигласу, рукоять важеля, обгорілий шкіряний ремінь, клапоть гумової рукавички, два ґудзики… І найцікавіше — кобура пістолета.

Лариса, безперечно, щаслива. Її чудові карі очі променяться. Степовий, Ремез, Чепіжний — хлопці, мало не стукаючись лобами, схиляються над брудним брезентовим відром.

Ларисина радість зрозуміла: знайдено пістолет, то десь поблизу мусить лежати й планшетка. Здійснюється сміливий план Степового. Сашко теж задоволений. Проте зовні він, як і завжди, сухуватий, стриманий.

— Ну, що ж, — каже Степовий, беручи до рук пістолет із кобурою, що обріс, мов коро, стою, маленькими черепашками. — Поглянемо, як збереглася ця німецька пухкалка…