Шрифт:
— Ви заражені радіацією, Маріє. Ваше тіло швидко руйнується.
— І я вмру? — вражено прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?
— Ні, — відповів автомат. — Ви помрете через кілька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромінив?
— Загинули всі члени експедиції, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потік радіації…
— Треба повідомити Космічну Раду Землі, — діловито заявив УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.
Марія знесилено опустилася в крісло, безнадійно сказала:
— Хто повідомить? Хто поверне зореліт на Землю?
— Я, — лаконічно сказав автомат.
Марія здивовано поглянула на нього. І зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так! Це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. І більше того… Можна спробувати… хоч це й божевілля… спробувати, щоб він доглядав синів, коли вона помре… Він розумний, Урчик. Він зможе. Треба лише годувати їх УП… [2] і доглядати їх… їм буде тяжко, на самоті, без людей… але вони виживуть і повернуться на любу Землю… на рідну планету…
2
УП — універсальний продукт.
— Урчик, — несміливо сказала вона, з надією заглядаючи в його червоні очі. — Це чудово, що ти зумієш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…
— Говоріть, Маріє…
— Я народила двох синів, Урчик…
— Що таке “сини”?
— Двох маленьких людей. Таких, як і всі інші космонавти, тільки ще несвідомих…
— Я зрозумів, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності.
— Так, Урчик. Так, друже… І вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…
— Ви хочете, Маріє, щоб я доглядав їх?
— Так, Урчик… Прошу тебе…
— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.
Марія закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зібрати розбурхані думки. Що він каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тоді робити?.. В бібліотеці є книги… по догляду за дітьми… Урчик вміє читати…
— Урчик…
— Я слухаю, Маріє…
— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…
— Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.
— Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чистоті…
— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.
— Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…
— Я стою на місці. Я не можу пересуватись.
— Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..
— Я зрозумів, Маріє. Дякую.
— Зараз… Я допоможу тобі…
Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.
Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.
— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Маріє. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?
— Постарайся… скоріше, Урчик, — майже нечутно озвалася жінка. — Там біля них… в пляшках… УП.
— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капітан.
— Вірно, Урчик… Дякую тобі… Все інше… прочитай… Поспішай, друже…
Марія звелася на ноги, намацала керівний пульт, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:
— Ізолятор. Палату дев’ять…
У каюту ввірвався пронизливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два маленькі тільця новонароджених, сповитих у білі пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Марія судорожно піднялася, впираючись руками в пульт, сльози відчаю зросили її обличчя.
— Зараз… я зараз, маленькі мої… я прийду… Вона ступила до дверей, забувши про все на світі. Крик дітей, їхній жалібний поклик владно ввірвався в материнське серце, потягнув її до синів.
— Маріє! Не можна, — попередив УР.
Вона не чула слів автомата. Добралася до дверей, простягла руки і впала ниць на порозі. На неї покотилася звідусіль зоряна безодня, заколисала і поглинула у своє безмежне лоно…
II
УР кілька хвилин дивився червоними очима на тіло жінки. Потім пролунав його дзвінкий голос: