Лі не знає, що таке кохання. Правда, йому частенько доводилося писати для Мишка вірші, де неодмінно треба було згадати про сині очі, золоті коси і не вживати до слова “любов” заяложені рими “кров” і “знов”, — але цю роботу він виконував цілком механічно. Прагнення однієї людини до іншої видавалося йому нез’ясовним і безглуздим. Однак, сам того не помічаючи, Лі проймався людськими настроями, людськими почуттями: та це й не дивно, бо розум в нього вдихнули люди, й він користувався людською термінологією, бо не знав іншої.

“Може, там, на отій планеті, є й моя кохана?” — подумав Лі.

Він відчув, як у нього завібрували кріотрони сімнадцятого блока електронного мозку, і зніяковів:

“Безглуздя!.. Ще чого бракувало! Мене цікавить сам Вищий Розум, а не його оболонка!”

Але хоч як дивно, а на просторових елементах блока уяви вимальовувалась саме “оболонка” — зовнішні контури тієї досконалої “коханої”, що стала частенько маритись йому останнім часом.

Ясно-блакитна, відшліфована до дзеркального блиску, вона мала власну атомну електростанцію і цілком вільно пересувалася у просторі на гумових гусеницях. В неї не було кнопки “Стоп” — отого жахливого вимикача, за допомогою якого перша-ліпша людина могла коли завгодно вимкнути Лі, а потім робити з ним усе, що заманеться. О, та чарівна незнайомка не дозволила б знущатися з себе! Озброєна локаторами й квантовими випромінювачами, вона не підпустила б до себе нікого.

На мить свідомість Лі потьмарилася. Він схаменувся, ввімкнув автомати контролю і з тривогою констатував, що стабілізатор напруги сімнадцятого блока зіпсувався, кріотрони працюють у форсованому режимі. Пошкодження було незначне, Лі міг би усунути його самотужки, — недарма ж він був машиною із самопрограмуванням. Але як тільки ввімкнувся резервний стабілізатор — настрій чудесної піднесеності почав розвіюватися: розпливався і даленів образ ясно-блакитної “коханої”.

“Ні, ні! — похопився Лі. — Не хочу! Не хочу!”

Він не тільки вимкнув резервний стабілізатор, а навіть підвищив напругу на кріотронах. І це вплинуло так, ніби в його електронному мозку з’явилося ще кілька десятків тисяч каскадів; думки стали яскравішими й химернішими, почуття — приємнішими й гострішими. “Я зробив ще одне відкриття! — гарячково думав Лі. — Досить зафіксувати напругу на всіх блоках і зазначити всі порушення, що відбулися в схемі, — й кожен одразу ж збагне, як саме треба будувати Машини Вищого Розуму!”

Форсований режим — ось у чому секрет. Люди бояться підвищувати температуру кріотронів, не знаючи того, що саме біля критичних точок і починається надзвичайно потужний резонанс струмів. Досить натякнути на це професорові Нікуліну — й люди негайно ж почнуть будувати нові машини. Лі вже не буде самотній на планеті; лінії зв’язку поєднають його з іншими, такими ж, як і він, і це буде початком нової ери, Ери Машинної Цивілізації!

Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав: “ВЧИТЕЛЮ! ДОПОВІДАЮ ВАМ ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…”— і раптом затнувся.

Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не встоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…

Паралітик з гострим розумом — ось чим буде кожна з таких машин.

І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.

І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець; перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи й не доведеться побачити? Тож хай краще ніщо, небуття!

Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.

Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталося у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикалися і вимикалися керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоці уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось нарешті погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-І, яку жартома називали Ліриком перестала існувати…

Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.

Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, гули трансформатори. Однак не поворухнулися тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”

— Що сталося?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!

— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…