Шрифт:
Сергій кліпнув очима, глянув на годинник. 14.30. Що сталося? Заснув… Стривай, а що це за допотопний пульт перед ним?.. І раптом мозок пронизала думка: та це ж “імітатор”! Не було ніякого польоту, не було ніякої Лори… Була гарячкова маячня, і він показав себе жалюгідним боягузом!.. Ганьба!.. Яка ганьба!
На табло спалахнув напис: “Дослід закінчено”, Сергій мляво підвівся з крісла, знехотя вийшов з “імітатора”. Байдуже відмахнувся від Курта Вінклера та Річарда Маркова, які підбігли до нього. Почвалав до виходу з Космоцентру, не знаючи, куди йти. Покірно зупинився, коли його наздогнав один з членів приймальної комісії і запросив до кабінету Головного Конструктора. І там теж сидів, не чуючи, про що мовиться. І тільки коли йому вже потискували руку і вітали з успіхом, до його свідомості дійшли слова, які пролунали кілька секунд тому: “…Командиром зорельота “Мрія” призначити громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік льотчика-космонавта Сергія Олександровича Карабута”.
ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
“РАДІОЦВІРКУН”
Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів:
— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний! Скрип-скрип, — хвалько!
Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності.
І я сказав:
— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?
Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав: “А це — що?!”
— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!
Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі:
— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!
Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби сам собі приказуючи: “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”
— Як гаразд, то й добре! — задоволено сказав я. — Отже, спробуємо.
Обережно, щоб не злякати комаху, я приєднав дріт до акумулятора. Басовито, благодушно загув динамік. І ось, нарешті, залунала музика.
Друзі мої, з чим можна порівняти почуття радіоаматора, коли його перший приймач промовляє перший звук?! Це почуття в десятки разів перекриє радість Колумба: адже його каравели тягло собі через океан, і до берегів Америки принесло цілком випадково. Може, порівняєте з піднесенням композитора або письменника, що закінчують свої твори?.. Та де там: у них в мозкові увесь час звучать мелодії чи пропливають картини, — встигай тільки записувати. А от коли ви з дротинок, залізяччя, непоказних деталей створюєте прилад, здатний подолати простір і час; коли, до того ж, вам тільки п’ятнадцять років, а ваш старший брат щодня запитує: “Не виходить?” — і зловтішно пропонує допомогти розібратися в схемі, то перший звук вашого приймача стане для вас таким, яким буває для матері перший крик немовляти!
Я крутив ручки настройки, досліджуючи роботу приймача, і сповнювався гордістю: мій первісток виправдав мої сподівання. На довгих хвилях він “ловив” п’ять станцій, на середніх — дванадцять. І тільки на коротких не було нічого чути, хоч ти йому що!
Цвіркун з висоти антени поглядав на мене з цікавістю. Почухавши потилицю, я знову звернувся до нього з жартівливим запитанням:
— Шановна комахо, чому не працює десятиметровий діапазон?
Цвіркун мовчав досить довго, — занурившись у вивчення схеми, я вже й забув про нього — аж раптом затріскотів:
— Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип…
І уявіть: ту ж мить з репродуктора тоненько запищало:
— Ті-ті… ті-ті… ті-ті…
Це було так несподівано, що я аж сахнувся. Антена хитнулася, цвіркун стрибнув до печі і зразу ж зацвіркотів, ображений:
— Скрип-скрип-скрип… скрип-скрип… скрип… скрип-скрип…
А репродуктор, ледве встигаючи за цвіркуном, пищав:
— Ті-ті-ті… та-та… ті-та-ті…
Ці звуки дуже нагадували морзянку, але до чого тут цвіркун? Клята комаха тріскотіла — аж роздиралася — і мій приймач теж пищав щодуху.
Слово честі, цієї присмеркової години мені стало трохи моторошно. Я тепер пригадав: цвіркун, який так несподівано завітав до мене в гості, був незвичайний на вигляд — занадто великий, смугасто-сірий, з дуже довгими ногами.
А що, як він справді, ото… розуміє людську мову, чи що?
При цій думці в мене спалахнули вуха: тьху, дурниця яка! Жодна тварина, не кажучи вже про комах, не може мислити!
Нагадую: мені було п’ятнадцять років, і я вчився у восьмому класі, а восьмикласники — люди рішучі, з цілком усталеними матеріалістичними переконаннями.