Шлезінгер найбільше боявся, що Шваббе потисне йому руку. Проте Шваббе не подав руки. Для нього Шлезінгер — усього-на-всього молодший науковий співробітник, нікчема, якому неждано звалилося в руки чудо.

— Вітаю, — казав він. — І отак можна згадати все, Шлезінгер, — юність, гулянки, жінок?..

Шлезінгер не відповідає. Він був паралізований стражданням. Ось вона, відповідь Хельмута Верндта. Якщо відкриття потрапить до таких чудовиськ…

А Шваббе не чекав від нього відповіді. Він знову нап’яв “Корону” і, ніби на зло Шлезінгеру, мимрив, реготав, віддаючись спогадам.

Коли Шваббе опам’ятався, долю “Корони” було вирішено. І ним, і Шлезінгером.

— Сьогодні четвер, — сказав Шваббе. — В суботу наукове засідання. Підготуйте доповідь. Будуть гості. Будуть шефи. Я презентую вас. Ви зробите доповідь і демонстрацію. Щоб усе — як на плац-параді.

Шваббе не забажав пояснень і креслень. Він, директор Шваббе, теж залежний від сильних світу сього. Але не такий він простак, колишній майор СС. Він не від того, щоб заробити на відкритті Шлезінгера політичний капітал, — піднесе “Корону” як сюрприз для тих, хто стоїть вище…

У двері постукали:

— Можна зайти, пане Шлезінгер?

— Заходьте.

— Ось кава. — Курт ставить на стіл блискучий кавник, склянку. — Приємно вам працювати, пане Шлезінгер.

Біля дверей Шлезінгер зупиняє швейцара:

— Курте, розпаліть камін!

Старого це прохання дивує: він не пам’ятає, коли в інституті востаннє топили камін. Що скаже директор?.. Але ж пан Шлезінгер чекає, пан Шлезінгер просить. Хіба не цей сутулий, завжди заклопотаний чоловік знаходив час привітатися з ним, Куртом Вейнером, поцікавитися родиною, онуками?.. Кінець кінцем розпалити камін — дрібниця. Старий згоджується.

— Для вас, пане Шлезінгер. Ніч така холодна…

— І покладіть побільше дров, — просить Шлезінгер, — побільше дров, Курт!

Конференц-зал інституту гуде благопристойно, вишукано, як і личить поважному інтелектуальному збіговиську.

Дами, з віялами і декольте, респектабельні чоловіки з орденськими колодками на грудях, дехто при орденах; там і тут блищить золото генеральських погонів.

Збори ще не розпочалися. Однак рада інституту в президії. Тут і Шлезінгер. Сидить у задньому ряду. Шваббе запрошує його в перший ряд. Шлезінгер у чорному костюмі, руки йому холодні.

Зал чемно жде. Виблискує вставними зубами. Виблискує коштовними камінцями. Але до чого тут погони? Шефи з дружинами — це зрозуміло. Але чому то там, то тут серед темних костюмів промайне мишачі хакі?.. Зал сповнений шепоту, цікавих поглядів. Хто цей Шлезінгер? У задньому ряду? Ординарний мужчина… Кажуть, науковий співробітник. Навіть не доктор… А йому вже за п’ятдесят!.. Шлезінгер відчуває, що про нього подейкують саме так.

Нарешті Шваббе сходить на кафедру.

— Панове, — починає він. — Сьогодні наш інститут демонструє чудове відкриття!

Шваббе позує, він милий, ніби янгол, колишній майор СС. Він зумів піднести шефам сюрприз.

— Колега Шлезінгер, — проводить далі він, — слава і гордість нашого інституту…

Як усе це дешево — діаманти, кар’єра, — коли переживаєш критичну мить у своєму житті. Хочеться побути наодинці, згадати, як прожив свої п’ятдесят три роки, коли був добрий, коли підлий, сказати самому собі, не кривлячи душею, хто ти.

Та навіть у цю єдину мить такі, як Шваббе, не дадуть побути тим, хто ти є.

— Відкриття Шлезінгера… — гримить з кафедри Шваббе.

А часу лишається — лічені хвилини. Матільда розповіла Тедді про “Корону”. Тедді розповів Палескі. Палескі — Хейфітцу. Хейфітц — директорові. “Що, у тебе неприємності, татуню?..” Матільда прийшла попросити “Корону”. їй приємно згадувати, як вони танцювали з Тедді.

Та навіщо думати про дрібниці?..

— Кого не звабить думка побачити себе молодим і вродливим?.. — питає у залу Шваббе.

Він певен, що така перспектива захопить кожного. Зал чемно аплодує. Генерали щось записують у блокноти.

— Вічне кохання, — веде своє Шваббе, — золоті сни людства — ось що дає нам винахід колеги Шлезінгера.

А перед винахідником — полум’я. Гарних дров приніс для каміна Вейнер! Навіть металевий обруч згорів на вугіллі.

— Слава винахідникові! — проголошує Шваббе.

Серед гучних оплесків ніхто не розчув пострілу. Чоловік у задньому ряду схиляється головою вперед і сповзає з стільця. Йому не потрібна слава, не потрібні оплески, він вважає за краще забрати з собою таємницю “Корони” — золоті сни людства.