“Любий Валентине!

Не хотів турбувати тебе до закінчення інституту, але обставини вимагають, щоб ти приїхав. Якщо можеш, поспіши. Дуже чекаю.

Євграф Федорович Брайнін”.

Очі декана перебігають з одного рядка на другий; Валентин уже знає листа напам’ять, жде: відпустить декан чи ні?

— А хто цей Брайнін? — запитує декан.

Торік, коли Валентин поступив на фізико-математичне відділення, надійшла телеграма: “Вітаю. Вибір факультету схвалюю. Є. Ф. Брайнін”. Мати — батька у Валентина нема — на запитання, хто такий Брайнін, відповіла:

— Прожектер! Батькові твоєму голову морочив…

Телеграма була з Алма-Ати, і Валентин послав запит. Відповідь надійшла швидко: “Брайнін по міському адресному бюро не значиться”. Та Валентин був певний, що Брайнін знову подасть звістку про себе.

— Так хто ж він? — перепитує декан і, зазирнувши в листа, додає: — Євграф Федорович. Є. Ф… — Він важко підводиться з крісла, підходить до шафи; пухкими пальцями перебирає корінці “Вчених записок”.

— Є. Ф… — повторює декан. Розгортає сторінку “Дослідження взаємозв’язку простору-часу і тяжіння…” — Вашого Брайніна? — запитує Валентина. — Зу-хвало. Прямо-таки фантастично! І на жаль… — кладе книжку на місце. — На жаль… — Задишка примушує його сісти до столу. — А втім, їдьте. Двох тижнів вистачить?

Експериментальна геліостанція розташована в центрі Кизилкумів, і, аби не цікавість до Брайніна, подорож була б нестерпною. Пропахлий бензином газик, червоні стрімкі бархани — вгору-вниз — доводили до очманіння; і коли раптом відкрилася чаша велетенського дзеркала, наче відкрилася картина іншого світу: чи не на Марсі?..

Просто з машини Валентина провели до білого, сяючого на сонці будиночка із запнутими зсередини вікнами. У кімнатах напівтемрява, прохолода.

— Підійди ближче, — покликали його, у пітьмі Валентин не роздивився, хто кличе. — Дай глянути на тебе. — Хтось торкнувся його руки. — Викапана мати…

Очі мало-помалу звикли до темряви, з пітьми ніби висунувся візок з розпростертим у ньому нерухомим тілом, обличчя, немов у сажі, чорне.

— Євграф Федорович? — непевно спитав Валентин.

— Я. Поцілуємось… — Валентин нахилився, відчув на щоці доторк шорстких губ. — Зустрілися, — сказав Євграф Федорович. — Скільки років!.. Запитання, — зробив застережний рух, — потім. Відпочивай.

Підійшла якась жінка, взяла Валентина за руку, вивела у сліпучу спеку пустелі. Вдвох вони перетнули подвір’я.

— Що з ним? — спитав Валентин про Брайніна.

— Я його сестра, Ольга, — розповідала жінка. — Добре, що ви приїхали. Весь час питає про вас.

Вони підійшли до схожого на барак будинку, піднялися на ґанок.

— Тут відпочиватимете. — Ольга Федорівна бряжчала ключами, відмикаючи двері.

— Це братова кімната.

— Що з ним? — ще раз спитав Валентин.

— Я вас тоді покличу… — Жінка залишила ключ у дверях, квапливо збігла з ґанку…

— Ти рада, Олю, що він приїхав? — спитав Брайнін сестру, коли та повернулася до кімнати.

— Я завжди радію з тобою — ти ж знаєш…

— Роздивилася його? Як він Схожий на матір!

— Ти не бачив її сімнадцять років.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Усі ми змінюємося…

— Ні, не всі.

— Ти знову за своє. Випий, — Ольга Федорівна подала хворому ліки.

— Ми кохали Галину обидва: Петро і я. Що вдієш, пощастило йому…

Ольга Федорівна промовчала.

— Може, розказати йому все?

— Не варт. Усе минуло. І не хвилюйся — тобі не можна…

— У мене теж міг би бути такий син!..

Увечері, коли на станції спалахнули електричні вогні, Валентин, супроводжуваний Ольгою Федорівною, знову прийшов до кімнати з запнутими вікнами.

Посередині на звичайних велосипедних колесах стояв візок. Він був завеликий для висохлого, знесиленого тіла Брайніна; права половина лоба, щока, половина підборіддя Євграфа Федоровича були вкриті синявою, ніби під шкірою розпливлось чорнило; синява зачепила шию, груди, виривалася разом із рукою на біле простирадло.

— У нас обмаль часу, Валентине, — сказав Брайнін, — А треба вирішити чимало. Відчини, — показав на оббиті чорною шкірою двері.

Повільно пересуваючи важіль, він спрямував візка до дверей.

— “Дослідження взаємозв’язку простору-часу…” — ваші? — скориставшись нагодою, спитав Валентин.

— Мої, — відповів Брайнін. — Не вірять?.. — кивнув він кудись на стіну чи, може, далі, через пустелю. — Там усе по-інакшому — в науці, в житті… Це у нас, старих, своє: Ольга віддала мені роки, а в мене ось — кімната…

Валентин роздивлявся навсібіч. “Кімната” звучало надто скромно, це була справжня лабораторія, інженерний цех: у центрі, ніби у повітрі, висів круглий щит, поспіль вкритий білими шротинами — ренійові стержні, що виходили торцями назовні і з’єднувалися невидимим дротом. За щитом, наче робот з піднятими руками, виблискував нікелем апарат зі скинутими до стелі товстими закрутками кабелю. “До олівця”… — згадав Валентин велетенську загострену антену над дахом, наче палець, спрямовану в небо. Кілька циферблатів сторожко дивилися на стіл, на пульт з важельками.