Часу на виправлення останньої помилки не було: до поверхні менше милі, але Пілот залишився на посту. Він встиг лише подумати, як би зберегти корабель при ударі під час посадки. Самому йому не пощастило вціліти.

Корабель шалено виривався з товщі атмосфери. Вдалося ввімкнути лише кілька катапультових пристроїв, вчасно спрацював тільки один.

Згодом, коли Дослідник опритомнів і звівся на ноги, йому здалося, що весь екіпаж, крім нього та Торговця, загинув. Його власний апарат приземлення згорів високо над землею, відтак забило йому памороки. Може, Торговцеві пощастило ще менше.

Густа, з м’ясистими стеблами трава обступила його. Здалеку було видно дерева, які нагадували Дослідникові дерева його рідної планети Арктур, хіба що їхнє верховіття не діставало найнижчих гілок цих дерев.

Він гукнув: голос глухо пролунав у густому повітрі.

Торговець озвався. Дослідник кинувся до нього, щосили продираючись крізь зарості, які перепиняли шлях.

— Ви поранені? — спитав він.

Обличчя Торговця скривилося від болю.

— Здається, щось вивихнув. Важко ступати.

Дослідник обережно обстежив його.

— Думаю, обійшлося без переломів. Треба йти, незважаючи на біль.

— Може, спершу трохи перепочинемо?

— Ми повинні знайти корабель. Це дуже важливо. Якщо він уцілів і його можна полагодити — ми врятовані. Інакше…

— Лише кілька хвилин. Дайте подих перевести.

Дослідник і сам зрадів короткому перепочинкові. Торговець заплющив очі. Дослідник дозволив і собі зробити те саме.

Дослідник почув чиїсь кроки, розплющив очі. “Ніколи не спіть на чужій планеті”. Тепер це марна порада.

Торговець теж прокинувся. Його зойк сповнився жахом.

— Це — житель планети! Він не заподіє вам зла! — заспокійливо крикнув йому Дослідник.

Тим часом велетенська потвора нахилилася, схопила їх, притисла до себе.

Торговець щосили пручався, але, зрозуміло, даремно.

— Ви можете з ним поговорити? — вереснув він.

Дослідник лише похитав головою.

— Я не зможу подіяти на нього своїм передавачем. Він мене не слухатиме.

— Тоді знищіть його. Знищіть!

— Не можна, — і ледве не додав “телепень”.

Дослідник силкувався говорити спокійно. Потвора кудись рухалась — вони швидко додали величезний обшир.

— Чому? — закричав Торговець. — Ви ж можете дістати свій дезинтегратор. Я його виразно бачу. Не бійтеся впасти.

— Як ви не розумієте? Якщо убити потвору, вам уже ніколи не торгувати з цією планетою, не злетіти з неї, а може, й не прожити до вечора.

— Але чому?! Чому?

— Тому, що це молодий представник виду. Ви мусили б знати, що буває, коли торговець убиває дитинча тубільця, навіть випадково. Більше того, якщо ми справді потрапили, куди хотіли, то опинилися в садибі могутнього тубільця. А це, може, один з його дітей.

Так вони потрапили до в’язниці, обережно випалили дірку у цупкій грубій матерії, якою була накрита клітка, і зрозуміли: плигнеш з такої висоти — неодмінно розіб’єшся.

Клітка-в’язниця ще раз хитнулася, описала дугу і спинилась. Торговець скотився в куток і злякано нашорошився.

Покривало відгорнули — світло залило клітку. Як і минулого разу, перед ними стояли два молодих аборигени.

“Зовні вони майже нічим не відрізняються від дорослих особин, — подумав Дослідник. — Звісно, менші розміром”.

У пруття просунули жмутик зелених бадилин, які нагадували очерет. Запах приємний, але на корінні — грудки землі.

Торговець позадкував і хрипко сказав:

— Що це вони роблять?

— Намагаються нас підгодувати, — відповів Дослідник. — Принаймні, щось схоже на тутешню траву.

Клітку накрили. Вона знову загойдалась. В’язні зостались самі, тільки тепер у них вже був корм.

Від чиїхось кроків Щуплий здригнувся, але це був Рудий, і хлопчик засяяв усмішкою.

— Навколо ні душі. Мені аж очі на лоб лізуть, слово честі, — сказав він.

— Т-с-с… Дивись, — відповів Рудий. — Ось бери. Просунь у пруття. Довелося бігати додому.

— Що це? — Щуплий обережно помацав рукою.

— Отакої! Фарш. Ти що, ніколи фаршу не бачив? Ось що ти мав принести, коли ходив додому, а не цю дурну траву.

Щуплий образився.

— Звідки я знав, що вони їдять. До того ж, фарш таким не буває. Він у целофані, і колір у нього зовсім інший.

— Звісно, у місті. А тут ми самі готуємо фарш, і він завжди такого кольору, доки його не підсмажиш.