Дем’янко вискочив з отого виру. Дивиться — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.

— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Дем’янко.

Трамвай зупинився, двері розчинились.

“Хай йому грець!” — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він маленький. Припав до асфальту і машина прогуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.

Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зупинився на майдані поблизу набережної. Посеред майдану — клумба. Навколо неї завертають автомашини, котяться трамваї. З річки долинають гудки пароплавів і катерів.

Дем’янкову увагу привернув великий будинок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.

“Чого вони туди йдуть?” — подумав Дем’янко.

Цікавість не давала спокою.

“Ану зайду і я, подивлюся, що то за будинок”, — вирішив він. І подався до дверей.

Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;

— Починається посадка на “Ракету”…

Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ракети”…

Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кормі, — пролунала сирена. Потому “Ракета” рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швидше… Ось Дем’янко помітив, що “Ракета” піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все вирувала й пінилась вода. Що скоїлося? “Ракета” чомусь не злітала.

Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?

— В яке небо? — щиро здивувався дядечко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчику. Це ж не космічна ракета, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…

Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Виходить, що це не та ракета… На ній до Палацу науки не потрапиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.

За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже закортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…

А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна обривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.

Дем’янко перехилився через поручні, заглядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — “Ракета” вже була далеченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.

Вибрався Дем’янко на берег та й замислився. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — насилу продирався. Колючі кущі хапали його за руки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.

Та от якось несподівано місцевість понизилася, і під ногами у Дем’янка захлюпала вода. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по самісінькі пахви. Ні туди ні сюди.

А тим часом закрадалася ніч.

Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось великого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: значить, не пустельне це болото, є тут мешканці!

— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Дем’янко до птаха.

Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того буркотіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислухатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи якоїсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.

Отож, затямивши буркотіння птаха, Дем’янко гукнув уже пташиною мовою:

— Чуєте, дядьку!

Птах обурився.

— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.

— Шановний учений Сичу! — заволав Дем’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — Допоможіть вибратися з болота! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!

— А ти хто такий?

— Я Дем’янко Дерев’янко.

— А звідкіля ти?

— З Непитайлівки.

— А куди прямуєш?

— До Палацу науки.