Нарешті поштовх, м’який, плавний. Тиша — аж у вухах дзвенить. Уже?

Андрій боязко підводиться, чапає до ілюмінатора.

— Даниле Івановичу! — гукає до професора. Старий лежить на підлозі, мабуть, “слухає джмелів”. — Даниле Івановичу — сніг! Ось подивіться — сніг!

Професор розплющує очі, мацає голову.

Андрій допомагає йому звестись на ноги, бере за лікоть і підводить до люка.

Вони стрибають униз і по пояс загрузають у снігу.

Андрій переможно поглядає на Данила Івановича: “А що я казав?”

Навколо пустельно. Тільки десь на самому обрії чорніє малесенька цятка. Що воно?

Глибоко загрузаючи в сніг, мандрівники пробираються вперед. Цятка росте, стає чіткішою.

— Залишок невивітреної скелі, — каже професор.

Хлопець заперечує.

Ну, звичайно, Андрій має рацію. Коли вони підійшли ближче, то побачили високу кам’яну споруду з масивними дверима, до яких вели широкі сходи. Андрій запитливо поглядає на Данила Івановича, але той, розгублений, мовчить.

“Іній! Мертва планета!” — пригадались Андрієві його слова.

Двері самі відчинилися і пропустили космонавтів до просторої, залитої червонуватим світлом зали. Там було повно марсіан: вони сиділи на зручних стільцях і мовчки слухали промовців, що по черзі говорили з двох трибун.

Марсіани, як і передбачав Андрій, дуже скидалися на людей. Вони не помітили посланців Землі і продовжували засідання.

— Шановні колеги, — урочисто казав промовець, що стояв на правій трибуні, — всі ви були свідками наших грандіозних заходів по налагодженню зв’язків із Землею. Ми збудували колосальну за своїми розмірами систему рефлекторів і підключили до неї всі паші енергетичні джерела.

“Он, значить, що! — радісно посміхнувся Андрій. — Світлі смуги, які я спостерігав, були сигналами з Марса!”

А промовець вів далі:

— Пройшло вже чимало часу. Якби Землю населяли розумні істоти, вони дали б відповідь! Або візьмімо наші штучні супутники. Коли б із Землі велося спостереження неба, ці геніальні витвори давно були б помічені. Земляни здогадалися б, що з такою незначною масою, з таким великим об’ємом і в такій близькості від планети природних супутників не буває. Здогадалися б і якось дали про себе знати. Висновок напрошується сам собою: Земля — мертве небесне тіло.

Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твердження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.

— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.

Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.

— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно, в наступне велике протистояння ми одержимо відповідь на наші сигнали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!

— Ні! З цим погодитись не можна, — заперечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!

— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.

— Доказом є те, що немає доказів…

Промовці сперечалися довго й запально.

Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: “І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!” Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.

Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.

— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?

Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинувся. Професор торсав його за плече:

— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?

— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягуючись. — Я побував на Марсі…

На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…

Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові читати!..”