Павло Петрович прийняв терміновий виклик по відеофону. Відповів позивними й увімкнув прийом. На екрані з’явилося обличчя лікаря Лусерського. Павло Петрович зрозумів усе раніше, ніж лікар відкрив рот. Лікар помітив це. Сказав поспішно:

— Вона жива.

Слова більше не мали сенсу для Павла Петровича. Лікареві варто було б сказати: “Поки що жива”.

— Все-таки асфіксія-Т?

— Так, — відповів лікар, не дивлячись на нього.

— Я хочу бачити її.

Лікар удав, що не розуміє:

— Дозволяю виклик.

— Я хочу до неї.

— Це неможливо. Рішення Ради.

Павло Петрович пам’ятає. Він сам голосував за це. Засоби, запропоновані Медцентром: повна ізоляція хворих, кремація трупів. “Інакше асфіксії-Т не зупинити, — сказав представник Медцентру. І Павло Петрович кивнув головою на знак згоди.

“Карантинний недогляд”… Біль і злість туманять голову.

— Дозвольте виклик, — промовив до лікаря.

Павло Петрович бачить палату, сині, перекошені стражданнями незнайомі обличчя.

“Дивись, дивись!” — наказує собі.

Він знає, що це вона, і не пізнає її. Жінка на екрані дивиться кудись мимо нього.

Він розуміє: вона не бачить його, вона не може ні про що думати, думку туманить біль. Вона прислухається до свого горла, крізь яке з такими труднощами і болями прориваються тонкі струминки повітря. їй не вистачає повітря.

— Надійко!

Глянула на нього, пізнала, кивнула: бачиш, мовляв, яка я нині… І знову обличчя стало інше — вона забула про нього, понад усе її турбувало лише горло і повітря, тільки повітря і горло…

Він закричав:

— Надю! Надійко! Ти чуєш?

І знову її погляд зупинився на ньому лиш на мить і ковзнув далі…

Обличчя лікаря:

— Ви тільки мучите її…

Вимкнув відеофон. Руки повисли, як батоги: нічого зробити не можна.

Вперше збагнув смисл цієї фрази. Можеш благати, любити, ненавидіти, трощити все, що трапиться під руку, можеш проклинати чи ремствувати — ніщо не зміниться. Якісь мікроскопічні створіння… Якась людина, що забула про обов’язок… Карантинний недогляд — і ось…

— Ви прибули в пункт призначення.

Довелося пригадати, куди й за чим він летів. Треба йти і виконувати свій обов’язок. Хай навіть хтось не виконав свого.

Він вийшов з апарата й опинився на плоскій покрівлі будинку. Ескалатор опустив його до під’їзду, проніс в оранжерею. Там слідчого зустрів робот і провів до свого тимчасового господаря. Павло Петрович побачив повного широкоплечого чоловіка, добродушного на вигляд і якогось навдивовижу застарілого, ніби він з’явився з двадцятого чи навіть дев’ятнадцятого століття. Йому дуже б пасували обвислі вуса.

Павло Петрович привітався. Лікар кивнув у відповідь і очима показав на крісло. В кімнаті струмував слабенький аромат. І хоч він видавався знайомим, слідчий так і не визначив, чим пахне.

— Знаю, чого ви прилетіли, — мовив лікар, — та навряд чи зможу бути корисний.

Павло Петрович помітив, що в нього здоровенні руки, напевно, дуже сильні, і на пальцях — кущики рудуватого волосся.

— Всього кілька запитань, Кіре Миколайовичу, — попросив слідчий і ніби між іншим сказав: — Мене не цікавлять ваші взаємини з Кантовим.

Лікар полегшено зітхнув.

Слідчий обвів поглядом кімнату, помітив, що вона умебльована нестандартно, однак дуже затишно. Але чим все-таки пахне? Схоже на пахощі венеріанських квітів.

— Після смерті Семенова командор дуже змінився? Його накази, дії істотно відрізнялися від попередніх?

“Ні, це не запах квітів…”

— Мабуть, він дуже змінився, — неквапливо і не дуже впевнено почав лікар. Перед тим як сказати, він ніби зважував кожне слово. Слідчому здалося, що він уже знає основну рису характеру співбесідника. “Якщо моя здогадка правильна, — подумав, — то лікар часто мусить вживати слова “мабуть”, “можливо”, “в основному”.

— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.

“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.

Лікар помовчав, пожував губами, мовив:

— І все-таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.