Шрифт:
— Як його звали? Адже ти мав записати його прізвище й номер літака у реєстраційній книзі!
— Я хотів, я питав. Але той тип… він весь час тримав палець на гачку. Він заборонив мені. Він сказав, щоб я геть усе забув.
—І ти забув навіть, як цей пілот виглядає?
— О, містер! Він був худий, дуже худий. І з худим обличчям. І ще в нього були великі окуляри з товстенними скельцями.
— Не верзи дурниць! Хіба ти ніколи не бачив льотних окулярів?
— Ні, то були не льотні, а звичайні окуляри. Короткозорий пілот? Якась нісенітниця. Мортон підозріло глянув на негра.
— Ти певен, що саме він вів машину?
— Так, містер. Я бачив.
— А був ще хто-небудь у літаку?
— Атож. Був. Ще один. Але він не міг би вести літак. Він лежав, прив'язаний до нош, блідий такий. Я навіть подумав — чи не мертвий.
Мортон вийняв з кишені фотографію, на якій Галіндес був знятий з групою своїх студентів, простягнув її механікові.
— Знайди-но тут того, хто «лежав на ношах!
Негр взяв фотографію обома руками, уважно придивився й вигукнув:
— Ось він, у центрі! Це точно він!
— Ти певен?
— Атож!
І негр знову вказав пальцем на Галіндеса,
—І ти повториш своє свідчення перед слідчим ФБР та перед судом? І напишеш усе, що розповів мені?
— Так, містер, і повторю, і напишу. Я все зроблю. Це точно він!
«Вчора опівдні на приватному аеродромі Лантана (Флоріда) приземлився літак з пошкодженим пропелером. 47-річний негр Джон Лі, механік аеродрому, почав ремонтувати його. Несподівано мотор завівся, і механікові пропелером знесло голову. Поліція веде розслідування.»
Мортон кинув газету, люто вилаявся.
— Що ти скажеш, Нормане?
Вони сиділи на високих стільцях в барі готелю «Харагуа» — найфешенебельнішому в столиці Домініканської Республіки Сьюдад-Трухільйо: [6] американець Майк Мортон, за документами — інженер-меліоратор «Юнайтед фрут компані», і канадець Норман Кертіс, ревізор «Роял Бенк оф Кенада». Насправді Кертіс був агентом поліції, який прибув сюди, щоб розслідувати обставини пограбування банку. Спільна робота зблизила обох таємних агентів, вони заприятелювали.
6
Назва столиці Домініканської Республіки з 1930 до 1962 року. Нині — Санто-Домінго.
Поки Мортон читав газету, Кертіс зосереджено крутив крижинку в своїй склянці з віскі. Тепер він одсунув склянку, повернув до Мортона веснянкувате обличчя й усміхнувся:
— Ну, годі, заспокойся вже, Майк! Я обіцяв тобі, що за тиждень ти знатимеш ім'я отого пілота в окулярах. В мене тут є кілька знайомих військових льотчиків. Тільки обіцяй: щоб тебе не спіткала доля твоїх свідків, ти протягом цього тижня сидітимеш у своєму номері тихо, як миша. Зрозумів?
— О'кей!
Через три дні вони знову сиділи поряд на високих стільцях за стойкою. Крім них, у барі не було ні душі; бармен, щось наспівуючи собі під ніс, порався в сусідній кімнаті. Ще раз уважно озирнувшись довкола, Норман витяг з кишені й простягнув Мортону аркушик паперу.
— Ось, читай!
«Джеррі Тед Мерфі,—прочитав той. — 41 рік. Двічі розлучений. Курить опіум. Під час війни — командир екіпажу «Б-27». Збитий і поранений над Францією. Після війни служить приватним фірмам. Часто перевозить контрабанду: зброю, наркотики, алкоголь. За Галіндеса одержав 10 тисяч».
Після того, як Мортон двічі перебіг очима записку, Кертіс відібрав її в нього й спалив у попільничці. Потім обернувся до Мортона.
— У нас цей тип — частий гість, і його тут добре знають. Принаймні, мої знайомі. Щодо платні за Галіндеса, то вчора Мерфі, будучи напідпитку, похвалявся перед одним з них, що одержав десять тисяч преміальних. Розумієш?
В цю мить до бару ввійшла висока струнка дівчина в тісній зеленій сукні. Вона всміхнулася Мортону.
— Ось ключ від твого номера. Я не хотіла віддавати його портьє, нехай не знає, хто в тебе був.
Коли дівчина, подарувавши Кертісу кокетливий погляд, попрямувала до виходу, канадець суворо глянув на приятеля.
— Де ти з нею познайомився?
— Підчепив тут, у барі,— знизав плечима Мортон.
— Щось вона мені не подобається, — похитав головою Кертіс—Сюди, до бару, дівчат такого гатунку не пускають. Чи не підіслали її, часом, до тебе?
— Ет, якщо вже підсилати, то чому саме її, а не звичайнісінького найманого вбивцю?!
Кертіс похитав головою й повів далі:
— «Бічкрафт» номер 61800 досі стоїть на аеродромі в Монте-Крісті. Отже, Мерфі доставив Галіндеса саме туди. Звідти професора перенесли до військового літака, яким керував особистий пілот Трухільйо Октавіо де ла Маса.
— А Галіндес живий?
— Так. Принаймні, був живий, коли його привезли.
— Де ж він зараз?
— Тут, у місті, в порту. На власній яхті диктатора «Президент Трухільйо». До речі, я добре знайомий з Октавіо де ла Маса. Він може бути прекрасним джерелом інформації.