Він крикнув, перемагаючи сухість у горлі:

— То виповзай же, виходь, коли не боїшся!

Луна загула й затихла в гущавині лаврових гайків, тиша запала у виярку. Тихо. Тільки струмок дзюрчить і здалеку глухо шумить море.

Страх минув. Рицар рушив далі, підставляючи чоло свіжому вітерцеві. Спотикаючись між каміння, обходячи великі брили, він наближався до печери.

— В ім’я бога викликаю тебе на бій — вийди, покажись, поміряємось силою!

“Силою, силою!..” — повторювала луна. Мускусний запах подужчав. Страх повернувся і тепер душив його. Він хотів кричати, хотів прогнати від себе жах, а скрізь було тихо — і ніде нічого!

Потім почувся звук. Гавкіт. Так, далекий гавкіт, і він наближався: обидва пси вирвались у Джеронімо й бігли слідом за своїм хазяїном. Собакам пощастило розірвати тенета страху, що ними обплутав їх мускусний запах.

Відчувши їхні сухі, шорсткі язики на своїй руці, він подолав страх і рушив уперед майже весело. З викликом подивився вгору, на чорний вхід печери, повісив меч через плече й міцно затиснув списа. Покрутив його в руці, задоволено дивлячись на мерехтливі відблиски сонця на тригранному наконечнику. Ступив уперед ще раз і…

Нога його зачепилась за щось м’яке; посковзнувшись, він упав навзнак, у ніс йому вдарив гострий запах тління. Запах був такий жахливий, що все попливло в нього перед очима: скелі, печера й синє небо піднімалися все вище й вище… Знемагаючи від нудоти, він звивався в корчах. Потім повільно звівся на лікоть і побачив це.

Побіля нього лежала купа слизької смердючої шкіри, плетениця шкіряних перетинок, довгаста голова з великим рогом і величезним закляклим оком. Здавалося, око зловісно стежить за ним, але то була ілюзія. Чудовисько було мертве.

Так, це був дракон — чудовисько, що про нього розповідають казкарі й співці балад, — величезний і страшний, хоч він і не ворушиться і хоч сонце, що опалювало скелі, перетворило його на купу смердючих решток…

Деодат де Гозон затремтів. Він уявив, що робило це чудовисько, уявив, на що міг би сподіватися рицар у двобої з ним. Воно було велике, воно було величезне — куди більше бика, і, лежачи на боку, сягало рицареві майже до пояса, а його кажанячий крила, що на них рицар посковзнувся, вкривали довкола землю, неначе рудий килим

Деодат звів голову і засміявся дико й щасливо. Він відчував полегшення: отже, все скінчено, ось тут, біля його ніг, лежить це чудовисько, це страховище. Навіть рукою не треба ворушити, все скінчено, — співала його душа.

Він витяг меча й відрізав бридку голову; це було трудно, вона була важка, та ще його тіпало, коли він доторкався до неї рукою в залізній рукавиці. Кинув голову в тінь, що падала від скелі, й, спотикаючись через рештки овечих скелетів, рушив до печери.

У печері було холодно, холодніше, ніж на дні виярка. Запах дракона був такий сильний, що цілком заглушав усі інші відчуття, — різко забивався в ніс, а звідти кудись у мозок. Рицареві пощастило втамувати другий напад нудоти. Раптом він зупинився, мов закам’янілий.

Знову на нього дивилось заклякле око, а під стіною печери темніло щось, неначе величезна бура тінь. Хвилини минали, й краплі холодного поту відмірювали час. Нічого. Тиша, цвіль і тінь. Нічого більше.

Потім він засміявся так голосно, що сам мало не оглух: тільки дурень боїться дохлятини, а це був ще один дохлий дракон — лежав тут і гнив, як і перший, щоправда, цей процес тут, у печері, зайшов не так далеко, як там, надворі, на пекучому сонці. Одначе рицар усе-таки заслонився щитом, коли підходив до падла, й швидко кольнув його списом. Вістря легко проткнуло гладеньку лускату шкіру — це було дивно і суперечило казкам про міцність драконової луски.

Він повільно витяг списа і, переступивши через розкидані кістки, вийшов з печери.

Перед входом він опустився на коліна і молився ревно й довго. Два дракони лежать тут мертві, й острів збавився від них — хіба це не нагорода для відважного рицаря, якщо ВІН переміг страх у своїх думках? Хіба жах, що сковує тіло й відбирає розум, не страшніший і не згубніший, ніж ці потворні дракони?

А він переміг свій страх, і йому по праву належить тепер ім’я переможця драконів, як і заступникові всіх відважних рицарів, святому Георгію, що вбивав драконів значно менших, ніж ці, — кожен у цьому може переконатись, кожен, хто бачив зображення святого.

Він повернувся на місце першої зустрічі з чудовиськом саме вчасно, щоб перешкодити обом собакам люто гризтися за великі шматки чорного драконового м’яса.

— Геть, негідні! — кричав він і бив їх.

Ніхто не має бажання збутися чудових англійських догів, а відомо, що м’ясо драконів так само отруйне, як і їхнє дихання.

Де Гозон перехрестився, настромив голову першого дракона на спис, поклав ратище на плече. Спис від ваги трохи прогнувся, але витримав; він хрипко затягнув першу строфу пісні на славу пресвятої діви й святого Іоанна, заступника ордену. Про те, що він порушив заборону Гросмейстера, Деодат навіть не подумав. Він переміг дракона — він сам у це повірив і почав у думках тішитися передчуттям захоплення і слави, що увінчає його ч молоду голову, коли він покладе свого страхітливого трофея перед суворим Віллановою.