— На мені світ клином не зійшовся! У вас є ще Колевич.

— Але ви самі тільки-но казали, що Семен Колевич недостатньо розуміється на електронній техніці. Розладнається щось в обчислювачах — доведеться залучати Смейзерса, щоб вони з Колевичем працювали разом, а це не найкращий вихід. І я не певен, що Колевич і Смейзерс можуть замінити одного Престона О’Брайена. Шкода, але ризикувати ми не маємо права: ви людина незамінна.

— Про мене, — неголосно сказав штурман. — Накази не обговорюють. Але в одному я не згодний з вами, капітане. Вам відомо не гірше від мене, що на кораблі є лише одна незамінна людина. І ця людина — не я.

Гоз щось буркнув у відповідь і відвернувся. Ввійшли Гуранін і Смейзерс, скафандри вони залишили в тамбурі. Капітан та головний інженер перекинулися кількома словами, і Гуранін, майже не опираючись, віддав Смейзерса в допомогу О’Брайену.

— Та не пізніше третьої він мені буде потрібний.

— Ви його матимете, — по-російськи пообіцяв О’Брайен і повів Смейзерса за собою.

— Як це він не примусив тебе написати на мене офіційну заявку? — незадоволено зауважив Смейзерс. — Він що, за раба мене має?

— Гураніну доволі клопоту в машинному відсіку. Благаю тебе, Томе, розмовляй по-російськи. А то почує капітан чи хтось із них! Хочеш під кінець здійняти бучу?

— Вихопилося мимоволі, Прес. Я ж ненавмисне.

Штурман і сам знав, що забутися дуже легко. Чому уряд Індії не захотів, аби всі семеро американців і семеро росіян вивчили хінді? Тоді б уся експедиція говорила однією мовою — мовою капітана. Хоча його рідна мова — бенгалі… Втім, зрозуміло, чому індійці наполягли, щоб учасники експедиції, опріч усього іншого, оволоділи ще и цими двома мовами. Сподівалися: говоритимуть росіяни поміж собою і з американцями англійською, а ті, в свою чергу, навпаки, російською, — в межах корабля дечого буде досягнуто. Коли ж експедиція повернеться, кожен з її учасників стане носієм і розповсюджувачем у себе на батьківщині засвоєних під час польоту ідей дружби і співробітництва в ім’я життя на Землі.

Ось так, приблизно. Дуже мило і зворушливо. Та хіба не більше турбує те, що коїться нині в світі? Треба вживати якихось заходів, і щонайшвидше. Індійці, принаймні, намагаються щось зробити, а не просто сидять ночами без сну, втопивши погляд в одну точку — загрозливу цифру шість, що так і витанцьовує перед очима… Шістка, шість бомб. Шість найновіших кобальтових бомб — і кінець усьому живому на Землі! Війна грізно насувається, і схоже на те, що її не уникнути. Мов невблаганна хвороба: силкуєшся її перебороти, розпачливо дивишся на термометр, з тривогою прислухаєшся до свого важкого дихання.

Тож Індія виступила з пропозицією: нехай два могутніх суперники об’єднають свої знання і сили. Нехай спільно спорядять експедицію на Марс в ім’я та для блага всього людства…

Відмовитися від пропозиції, висунутої в такий скрутний час, — недопустимо. І от вони на Марсі, думає О’Брайен; вони разом прилетіли сюди, і треба сподіватися, зуміють повернутися на Землю. Дещо вони, можливо, довели, але нічому не перешкодили. Міжнародне становище не зазнало змін. Не мине й року, як вибухне війна. Учасники експедиції розуміють це не гірше, а може, й краще від будь-кого.

Дорогою до рубки, біля люка, вони помітили Бєлова — він вилазив із скафандра, незграбно тупцюючи то на одній, то на другій нозі, і вже квапився їм назустріч.

— Яка знахідка! — загув іще здалеку. — Другого ж дня, посеред пустелі! Зачекайте, от побачите мої знімки!

— Гаразд, гаразд, — відповів О’Брайен. — Тим часом підіть у машинний до капітана. Він місця собі не знаходить — ану, як ви там натиснули якусь кнопку, замкнули ланцюг і запустили машину, яка знищить весь Марс разом із нами.

Росіянин широко усміхнувся і показав рідко поставлені зуби.

— Ох, цей Гоз, всюди йому ввижаються висаджені планети…

Він потер долонею тім’я, скривився і хитнув головою.

— Що з вами? — спитав О’Брайен.

— Сіпає. Оце щойно почало боліти. Певно, довго пробув у цьому одязі.

— Я в ньому пробув удвічі довше, а голова нітрохи не болить, — зауважив Смейзерс, недбало колупаючи носаком черевика скинутий Бєловим скафандр. — Може, у нас в Америці голови міцніші.

— Томе! — гримнув О’Брайен. — Що ти мелеш?

Бєлов стулив губи, аж побіліли. Здвигнув плечима.

— По обіді — в шахи, О’Брайен?

— Авжеж. По щирості, я ладен іти напролом. Певен, чорні можуть виграти.

— Тут вам і каюк, — посміхнувся Бєлов і посунув до машинного відсіку, на ходу обережно погладжуючи тім’я.

Коли вони залишилися в рубці вдвох і Смейзерс заходився копирсатися в обчислювачі, О’Брайен щільно причинив двері і промовив сердито:

— Надала ж тобі лиха година, Томе! Такі жарти конче небезпечні. І такі ж кумедні, як оголошення війни.