— Знаю. Мені духу забракло. Коли щось засяде в голові, ти переконуєш себе, ніби всі навкруги неправі. Але коли я почав убивати людей, то зрозумів, що вони просто дурні. Та вже було пізно. Я не міг примусити себе продовжувати, тому повернувся сюди, щоб розпалити й розлютити себе.

— Розлютили?

— Не зовсім, але достатньо.

Капітан розглядав свою сигарету.

— Навіщо ви так зробили?

Спендер спокійно відклав пістолет убік.

— Я на власні очі переконався, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіяни. Вони зупинилися там, де нам слід було зупинитися, принаймні, сотню років тому. Я блукав по їхніх містах, збагнув душу цього народу і був би щасливий, якби міг назвати марсіян своїми пращурами.

— І справді, гарне місто, — капітан кивнув на одне з мертвих поселень.

— Не в тім річ. Звичайно, міста у них прегарні. Але головне в тому, що вони зуміли поєднати мистецтво зі своїм життям. Для американців ці речі завжди існували окремо. Вони тримали мистецтво па темному задвірку. Приймали його недільними дозами упереміш з релігією. У марсіян навпаки — мистецтво з релігією були органічно злиті.

— Гадаєте, вони знайшли сенс життя?

— Я в цьому переконаний.

— І тому ви почали вбивати людей?

— Коли я був іще дитиною, батьки взяли мене ч собою в Мехіко-сіті. Я ніколи не забуду, як бундючно й визивно поводився мій татусь. А моїй мамі тубільці не сподобалися, бо вони, мовляв, рідко вмиваються і мають шкіру темнішого кольору. Моя ж сестра взагалі уникала з ними розмовляти. Здається, мені одному вони припали до серця. Тож я надто добре уявляю собі, як би тут, на Марсі, поводилися мої батьки. Все чуже середній американець просто зневажає. Коли щось не таке, як у Чікаго, — значить, воно погане. Як подумаю! Від самої лише думки на блювоту зводить. А згадайте війну! Які промови виголошувалися в конгресі перед нашим відльотом. Якщо експедиція буде вдала, то на Марсі розмістять три атомні дослідні центри і склади атомних бомб. А це означає, що Марсу кінець. Що почували б ви, якби марсіянин блював на підлогу Білого дому?

Капітал промовчав.

Спендер продовжував:

— А інтереси можновладців? Власники рудників, бюро подорожей штурмуватимуть Марс. Пригадуєте, що було з Мексікою, коли туди з Іспанії прибув Кортес зі своїми добрими, щирими друзями? Яка цивілізація загинула від рук зажерливих праведників? Історія ніколи не пробачить Кортесові.

— Але й ви поводилися сьогодні не зовсім етично.

— А що я міг вдіяти? Сперечатися з вами? Адже я один проти загребущої банди спритних ділків із Землі. Тут вони почнуть кидати свої огидні атомні бомби, здіймуть колотнечу за військові бази для нових воєн. Їм, бачте, мало, що вони сплюндрували свою планету, їм кортить нагидити ще й сусідові. Марнослівні блазні! Коли я потрапив сюди, мені здалося, що я звільнився не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої етики та звичаїв. Гадав, що я вже поза їхніми уявленнями про норму поведінки. Лишалося тільки вбити вас усіх і зажити своїм розумом.

— Але вийшло інакше, — сказав капітан.

— Так. Після п’ятого вбивства я зрозумів, що анітрохи не одновився, не став марсіянином. Неможливо відразу позбутися всього того, що до тебе прилипло на Землі. Але я вже не вагаюсь. Я вб’ю вас усіх. Це відтягне наступну міжзоряну подорож принаймні на п’ять років. Ви ж знаєте, таких ракет, як наша, поки що немає. Мине не рік і не два, перш ніж вони вирішать збудувати нову ракету. Її конструюватимуть удвічі довше, виготовлять сотню зайвих моделей, щоб уберегти себе від невдачі.

— Слушно.

— З другого боку, ваше щасливе повернення і втішні новини прискорять цивілізацію Марса. Якщо все буде гаразд, я сподіваюся дожити років до шістдесяти і зустрічатиму кожну ракету, що прибуватиме сюди. Гадаю, більше однієї експедиції на рік не споряджатимуть, тож чисельність екіпажу не перевищуватиме двадцяти чоловік. Я зможу порозумітися з ними, поясню, що наш корабель несподівано вибухнув (а я знищу його ще цього тижня, коли впораюся з вами), а потім повбиваю їх, усіх до одного. Якихось п’ять десятиліть Марс буде гарантований від вторгнення. Можливо, земляни зовсім відмовляться від своїх зазіхань. Згадайте, як люди охололи до будування цепелінів, які повсякчас загорялися і падали.

— Ви все продумали?

— Атож.

— Крім одного: чисельна перевага на нашому боці. За годину кільце зімкнеться і ви будете мертві.

— Я знайшов тут підземні ходи і надійні схованки, яких вам нізащо не відшукати. Перебуду там кілька тижнів, присплю вашу пильність, а тоді вийду і постріляю усіх до одного.

Капітан із сумнівом похитав головою.

— Розкажіть про цю вашу тутешню цивілізацію, — попросив він, вказавши рукою в бік гірських поселень.

— Вони вміли жити в нерозривній єдності з природою. Не пнулися зі шкури, аби довести, що між ними і тваринами бездонна прірва. Цієї помилки ми не уникнули навіть із появою Дарвіна. Ми радо кинулися йому в обійми, але потім збагнули, що вчення Дарвіна ніяк не узгоджується з нашою релігією. Нам так, принаймні, здавалося. Нікчемні, пусті верхогляди! Спробували були похитнути Дарвіна, та він не дуже піддавався. Як останні дурні, ми взялися за релігію. І досягли значних успіхів: втратили віру і замислилися над сенсом життя. Якщо мистецтво — це лише відображення розпаду безплідних мрій, а релігія не що інше, як самообман, то навіщо ми живемо? Віра завжди давала нам відповіді на всі запитання. Але вона зазнала краху з появою Дарвіна і Фрейда. Ми були і залишаємося заблудлими вівцями.

— А марсіяни, знайшли правильний шлях?

— Так. Вони зуміли поєднати науку і віру, щоб вони не заперечували одна одну, а, навпаки, взаємозбагачували.

— Надто ідеальний варіант.

— Я охоче покажу вам, як до виглядало.

— Мої люди чекають на мене.

— Це займе півгодини. Попередьте їх.

Капітан якусь мить повагався, потім підвівся і гукнув своїй команді, щоб його почекали.

Спендер повів капітана у невелике марсіянське поселення, викладене бездоганним прохолодним мармуром. Вони побачили величезні фризи, вкриті зображеннями прекрасних тварин — білолапих кішок, жовтокрилих символів сонця, статуї чоловіків і жінок, велетенських собак з благородними мордами, істот, що нагадували биків.