Минав тоді йому двадцять п’ятий. Кремезний був хлопець, вродливий. Спіткав дівчину Ганку, теж кріпачку Ліщинського, та й полюбилися вони назавжди. Зустрічалися вечорами у вишневому садку, милувалися, гомоніли про все на світі. І розповів якось Іван дівчині про свою мрію.

— Ганко моя люба, — шепотів він гаряче, — хочу я знайти чудесне скло, щоб воно ще за темного жару рідким ставало, а застигнувши, міцніше за крицю було! Як знайду я його, то й на землі світліше стане. Воно буде дешеве-дешеве! Не з саману хати ліпитимемо, а зі скла будемо виливати! Уявляєш: сонце в кожен закапелок зазирає!.. І дороги кришталеві прокладемо. Як у казці!

А Ганка йому на відповідь — сумно так:

— Ой, Івасю, то казка не для нас! То — для панів. Хай навіть скляні стіни поставиш, тільки злидні повиднішають… А якщо набудують отих скловарень — ще дужче застогнуть люди. Ти ось уже в майстри вибився, та все’дно гнеш спину від зорі до зорі. А простим кріпакам?.. Прошу тебе, серце моє, не прохопись перед паном про свою мрію! Чує моя душа: не буде нам щастя від твоїх кришталевих доріг!

А Іван їй:

— Панам не довіку панувати — пропадуть, мов кропива взимку. А кришталеві дороги лишаться назавжди. Ходитимуть ними вільні, щасливі люди та й нас добрим словом пом’януть!

І розповів Іван Чумак, на лихо собі, панові Ліщинському про свою мрію. Загорілися очі у пана: кришталеві дороги! Чудо з чудес! Такого навіть у імператора нема!.. А ще згадав Ліщинський графа Альфреда Броницького. Давно слід провчити цього зарозумілого шмаркача! Бач, захотів усіх переплюнути, — в своїй задрипаній Кримні на Волині проклав дорогу, вимощену кінськими зубами! Роздзвонив на увесь світ: “Дев’ять верстов завдовжки! Дев’ять аршин завширшки! Кожен зуб обійшовся в п’ятак! Зуби муровано найчистішим віденським вапном! Вистоїть тисячу років!” А постривайно, ясновельможний пане! Ми по твоїх зубах — кришталем! кришталем!.. Якої ти заспіваєш?!

І зареготав би пан Ліщинський, так не можна перед кріпаком своїх почуттів розкривати. Отож покрутив шляхетського вуса та й сказав поважно:

— Ну, що ж, коли берешся зробити — роби. Тільки щоб була дорога та не широка й не вузька, суцільна, барвиста й дзеркальна. А на узбіччях щоб напис ішов, чия вона… Роби, роби, квапити не буду. А щоб працювалося охочіше, скажу тобі: закінчиш роботу — дам вільну та й оженю тебе на Ганці-красуні.

Дозволив граф побудувати в підземеллі старого палацу величезну скловарську піч, накупив усяких речовин заморських хитрих. Працюй, Іване: все тобі дається, чого заманеться!

…І попливли дні за днями!

Вже давно було перебудовано крихітну гуту пана Ліщинського, і вона постачала всю округу дешевим низькоякісним склом; уже давно панна Ядвіга стала панею Ліщинською і облишила витребеньки. А Іван Чумак усе ще морочився з порошками та рідинами, — все щось розтирав, кип’ятив та розжарював.

Не випускали тепер кріпака на волю навіть у свято, бо пан Ліщинський з п’яних очей бовкнув та ще й “словом гонору” ствердив, що його хлоп знайшов секрет “дорожнього скла”. Приходив граф до Чумака часто — просив, вимагав, погрожував… Та нічим не міг потішити його кріпак, бо не закінчив ще своєї праці.

Вдень і вночі крізь загратовані віконця підземелля пробивалися відблиски — то криваво-червоні, то їдучо-жовті, а то й сині або яскраво-зелені. Тхнуло звідти сірчаним та смоляним смородом, лунали скрипіння та гуркіт… Десятою стежкою почали обминати люди те місце. Говорили, ще злигався Іван з нечистою силою, занапастив душу…

Та не душу занапастив Іван Чумак, а свою молодість, здоров’я і щастя.

Вечорами приходила Ганка, простягала руки до віконця, благала:

— Івасю, серце моє, кидай усе! Грати іржаві, я сама їх виламаю!.. Втікаймо звідси — куди хочеш, хоч на край світу!

А змучений блідий Іван відповідав, схиливши голову:

— Потерпи, Ганко, потерпи, любко… Небагато лишилося… Куди мені тікати? Од себе не втечеш… Адже я не про пана дбаю, а про народ. Коли-небудь люди спасибі мені скажуть… А так — де я знайду піч скло-варську? Де дістану поташі всякі? Ні, любко, ось побудую я дорогу, дасть нам пан відпускну, та й підемо ми з тобою вільними птицями — будемо вчити людей, як варити легкоплинне й дешеве скло…

Мовчала Ганка на це. Відчувача вона, що не бачити їй ні щастя, ні долі. Йшла додому, до своєї темної убогої хатини, плакала гірко… Котилася сльоза по сльозі, вкривали зморшки обличчя — спочатку дрібні, а згодом і глибокі. В’янула, марніла дівоча краса.

Так минуло дев’ять весен. На десяту ж сказав кінець кінцем Іван Чумак, що знайшов чудесний секрет і готовий братися вже й за дорогу.

Зрадів пан Ліщинський, наказав випустити кріпака з підземелля, — хоч, правда, гайдукам доручив за ним назирати. Проте Іван і без варти нікуди не втік би. Радий-радісінький порався він біля чудної машини: цілий рік удвох з помічником клепав її та виклепував. Була вона розміру надзвичайного і ваги неймовірної — п’ятдесят пар волів насилу тягли!

Поставив Іван на тій машині дві печі з величезними міхами, зажадав найкращого деревного вугілля. Підручні місяців зо два сушили та пересівали пісок і вапно, готували шихту, додаючи в неї якісь відомі тільки Іванові порошки. Нарешті все було готове для спроби.