— Ні, ні, це дуже цікаво! — сказав той уперто. — Покажіть нам, прошу.

І дорогою не промовили й слова один до одного, і до великого шкільного залу зайшли мовчки. “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути”. А тут було на що поглянути. Ще півстоліття тому, посівши місце директора Ліщинівської, — тоді ще семирічної, — школи, Олександр Макарович Молодожон заснував історико-краєзнавчий шкільний музей. Під час гітлерівської окупації було знищено й пограбовано найцінніше з раритетних знахідок сивої давнини. Та зате й розділ сучасності поповнився унікальними експонатами: на стендах, стелажах, вітринах можна було побачити все, починаючи з оригіналів цілком таємних наказів гітлерівських генералів і кінчаючи пробитими кулями комсомольськими квитками. На одному з чільних місць висів наказ військового коменданта містечка Ліщинівки обер-лейтенанта Рудольфа Гешке. Всі дванадцять пунктів наказу кінчалися загрозою смертної кари тому, хто їх не виконає.

Блідий доктор Гешке довго не зводив очей з цього бляклого від часу папірця. Потім смикнувся праворуч, до фотографії сцени публічної страти.

На передньому плані, поруч ката в формі українського поліцая, стояв обер-лейтенант Рудольф Гешке.

— Не може бути! — вражено прошепотів німець.

Сергій з учителем перезирнулися. Старий скорботно похитав головою.

А німець, уже не приховуючи свого хвилювання, перебігав від фотографії до фотографії. Майже на кожній із них був зображений його батько, подеколи навіть з пістолетом у руках, — німці дуже люблять фотографуватись.

— Господи, але ж сам він нікого не розстрілював?! — німець глянув на старого мало не з благанням. А той замість відповіді зітхнув і схилив очі.

— Розумію… Розумію… Скажіть, а ви не чули такого прізвища: “Фріц Бітнер”?

— Не пам’ятаю, гер доктор. Адже це було так давно.

— А Тшеботарьоф?

— Теж, здається, ні. А чого вони вас цікавлять?

— Професор Чоботарьов тут загинув, — втрутився Сергій. — Його розстріляв на околиці Ліщинівки обер-ефрейтор Фріц Бітнер.

— Дивно! — знизав плечима старий. — Не чув про таке. А хто він був, отой професор?

— Видатний фахівець скловарної справи. З Києва.

— Так це, може, той, що збирався на мій виклик приїхати сюди, щоб дослідити скло з нашої “кришталевої дороги”? — пожвавішав старий. — Та тільки не приїхав він, бо почалась війна… А який був з виду той професор?

— Нестарий, бородатий, у мужицькому вбранні, — сказав німець, що пильно прислухався до діалога. — Не зустрічали такого?

— Майже всі партизани були такі, гер доктор. А прізвищ тоді не питали.

— Якщо хочете, гер доктор, ми поцікавимося ще в когось. Може, натрапимо на людину, яка була зв’язана з партизанами безпосередньо.

— Не варто, гер Альйошін. Я хотів би якнайшвидше повернутися до Києва.

— Прошу.

Доктор Гешке замкнувся в собі і за весь час дороги назад не промовив і слова. Тільки прощаючись з Альошиним, запитав:

— Скажіть, а чи не могли б ви справді розшукати слідів обер-єфрейтора Фріца Бітнера?

— А чому ж? Спробую! — відповів Сергій. Він не відчував зловтіхи з приводу того, що цьому німцеві зараз так зло на душі, але мимохідь подумав, що нащадкам часом не гріх замислитися над вчинками своїх батьків. Для науки.

Цілком можливо, що навіть коли б не було тієї знаменної зустрічі, Віктор Марчєнко все одно незабаром схаменувся б, зрозумів, що треба негайно і круто змінити спосіб життя, бо інакше скотишся у провалля, звідки вороття нема. Йому був потрібен тільки енергійний збудник, який прискорив би внутрішній процес боротьби за становлення, та зразок для наслідування. А людина, яка несподіваним чином трапилася на життєвому шляху хлопчини, повністю відповідала його хай ще невиразному, та все ж ідеалові. Вже навіть буденність фаху — силікатна цегла! — не бентежила Вітю після розповіді інженера про кришталеву дорогу Івана Чумака: хлопець уперше поглянув на речі, не з точки зору байдужого споживача, а очима їхнього натхненного творця.

І, звичайно ж, насамперед подумалося, що ідея талановитого кріпака, мабуть, не така вже й безглузда. Справді: адже загальновідомо, що прокласти дорогу — справа марудна, повільна і дуже дорога. Мало того, що доводиться пересувати з місця на місце мільйони й мільйони кубометрів землі для насипу, так треба ж ще й привезти аж ген звідки щебінь, гравій, асфальт та бетон. То чи не дешевше буде сконструювати величезний дорожній комбайн, який виконуватиме всі потрібні операції, включно аж по заливання поверхневого шару автостради розплавленим склом, яке готуватиметься на ходу в спеціальних печах?

Хотілося зустріти того інженера, запитати, якої він думки про таку ідею. Правда, той натякнув, що сам починав з мрії про кришталеві дороги, але чому зрікся її — не сказав. Може, захопився чимось ще цікавішим?

Кілька вечорів пронудьгував Віктор на лаві в парку, чекаючи на інженера, та так і не дочекався. Мабуть, той або змінив свій щовечірній маршрут, або ж поїхав кудись у відрядження. А може, захворів? То треба було б відвідати його, адже він, певно, одинак. Та, на жаль, Віктор не наважився тоді запитати інженера, як його прізвище та де працює.