Авакум наказав, аби Сапарева відпустили за хвилину до того, як він, Авакум, сам вийде з управління. А перш ніж вийти з управління, він дав капітану Петрову такі завдання:

1. Довідатись від водіїв обох маршрутів, чи вони бачили, й коли саме, інженера Сапарева між шостою годиною двадцять вісім хвилин і сьомою годиною три хвилини вечора.

2. Поспитати в людей, може, хто бачив, як інженер сходив з автобуса на першій зупинці, коли ж бачили, то дізнатися, куди той ішов: під'їзд, машина, кондитерська (там їх дві).

3. Запитати водіїв, які були біля чорного заводського ходу між шостою годиною сорок хвилин і сьомою годиною, чи не бачили поблизу легкової машини, а також інженера Сапарева.

4. Перевірити, які фотоапарати і фотоматеріали має кожен з трьох інженерів, довідатися на пошті, чи одержують газети й журнали і чи шлють листи за кордон.

5. Взяти відомості про всі позивні, коди й розшифровані радіограми, перехоплені й зареєстровані за минулий місяць у районі на південь і південний схід від міста Н.

6. Негайно доповідати в штаб групи про кожну вилазку за місто будь-кого з трьох інженерів.

О другій годині п'ятнадцять хвилин ночі Авакум вийшов з управління.

На розі головної вулиці він наздогнав інженера Прокопія Сапарева. Тихо мжичило, й електричні ліхтарі в ореолі дрібних дощинок здавалися м'якими жовтими кулями. Було безлюдне, холодно й глухо, наче в покинутому місті.

— Що за незвичайна зустріч! — вигукнув Авакум, усміхаючись Прокопієві. — Уже за північ! То наш інженер такий гультяй!

— Засидівся у приятеля! — ніяково промовив Прокопій, опускаючи парасоля й складаючи його. — Тепер він без потреби. Це вже не дощ!

— Вас довго тримали в міліції? — запитав Авакум.

— Та… ні. З годину. Формальності.

— Я так і думав. А про що розпитували?

— Та так. Нічого особливого!

— От і добре! — обізвався Авакум.

Якийсь час ішли мовчки.

— Як там той бідолашний старий? — зітхнув Прокопій. — Хоч би видужав!

— Ви про вахтера?

— Про нього. Я щиро жалкую!

— Він вас добре знав?

— Ще б пак! Більше як два роки в нього перед очима.

— Заспокойтеся, то йому привиділося! Гляньте, який чудовий дощик!

Прокопій переклав парасоля з правої руки в ліву й вигукнув:

— Ви жартуєте! Як можна називати таку погоду чудовою? Та це ж якесь свинство, та й годі! А ви кажете…

— Та воно-то так, — примирливо сказав Авакум. — Для вас така погода — свинська, а для мене чудова. Не будемо ж ми влаштовувати дуелі через погоду.

— Якщо кожному з нас вільно вважати її за чудову чи свинську, нам і справді нічого битися. До того ж у вас навіть парасоля нема. Чим би ви зі мною билися?

— До речі, — підхопив Авакум, — чи не сказали б ви, якщо не секрет, звідки у вас такий чудовий парасоль?

— Це ще мій батько, як був молодим лікарем, їздив на якийсь симпозіум медиків до Лондона й там купив його. Правда ж, гарний? Хіба що трохи старомодний.

— Пусте! У вас чудовий парасоль!

— Дякую. Це єдині приємні слова, які я почув від учора. А нічого жахливішого від учорашнього я не пережив за все своє життя!

— Не переймайтеся так вечірнім випадком. Усе минеться!

Прокопій зупинився й поглянув йому в очі:

— Ви так гадаєте?

— А що ж сталося, щоб мати сумнів?

Уста інженера здригнулися в дивній, майже хворобливій усмішці. Обличчя напружилося й витягнулося, а в очах блиснули зеленаві гарячкові вогники. Він сердито похитав головою.

— Що такого сталося, кажете? Поясніть краще ви мені! Ви ж копач! Археолог! Докопайтеся до суті й скажіть мені, що сталося насправді!

Він зупинився, зсунув назад чорний котелок і рукою витер спітніле чоло.

— Ви надто схвильовані, — поклав йому руку на плече Авакум. — У вас із нервами негаразд. — І він лагідно всміхнувся. — Може б, зайшли до мене та випили кави, щоб освіжитися.

Прокопій трохи помовчав, знову витер чоло, потім, зітхаючи, махнув рукою.

— Ет, хай йому чорт!.. А ця ваша думка щодо кави непогана. Тільки чого йти до вас, коли я живу за два кроки звідси.

В слабо освітленій вітальні (між скляними пацьорками люстри жевріла лише одна лампочка) сиділо двоє жінок в однакових жовтих шалях, накинутих на плечі. При появі Прокопія вони посхоплювалися з місць, достоту фігурки, що вискочили зі старовинної музичної шкатулки. Очі жінок світилися збудженням і тривогою, мов після щойно пережитого кошмару. В захаращеній меблями вітальні жінкам непросто було одночасно дістатися до порога, де з капелюхами в руках стояли гості. Обминати столики, крісла, стільці, комоди легше вдавалося старшій жінці, молода ж рухалася серед тих старожитностей трохи непевно, наче по слизькій кризі.