Отже, той шлях непривітний, і, як на перший погляд, досить дивно, що троє статечних чоловіків рушили від заводу до корчми «П'яні вишні» саме ним. Але довідавшися, хто ці люди і що їх спонукало віддати перевагу саме цьому шляхові перед «царським», тобто магістральним, ви махнете рукою, нехай, мовляв, ідуть собі з богом куди їм треба.

Перший з них, найвищий, з похмурим обличчям і насупленими бровами, той, що йде на крок попереду від інших і вимахує старомодним парасолем, — начальник конструкторського відділу тридцятишестирічний Прокопій Сапарев. Він одягнутий у широкий чорний плащ, на голові в нього м'який чорний котелок. Не випадково Сапарев іде попереду інших, хай і на один крок: як співробітник Інституту металознавства Академії наук, він вважає себе за найвидатнішого фахівця у цій галузі й готовий потягти парасолею кожного, хто спробує його повчати. Має легкову машину «вартбург», але не їздить нею: лікарі порекомендували йому більше бувати на свіжому повітрі, аби позбутися безсоння.

Позаду й трошки праворуч від Прокопія Сапарева крокує головний технолог заводу Спиридон Хафезов. Віку він непевного, коли про людину не скажеш, молода вона чи стара, можна гадати, що йому під сорок. Він на голову нижчий від Прокопія, але ширший у плечах, ступає твердіше й чіткіше, як сказав би військовий, «по-офіцерському». Хафезов також має підстави ходити по-начальницькому й не терпіти, щоб його випереджали, бо й себе вважає за видатного фахівця з металознавства, до того ж він співробітник того самого інституту при болгарській Академії наук. Але, на відміну від Прокопія, він стриманіший і не розмахує по-панському ніяким старорежимним парасолем; а все через своє походження: Прокопій із заможної сім'ї, а батько й діди Спиридона орендували землю споловини та ходили по наймах.

Вони й одягалися по-різному. Прокопій носив стильний, хоча й не зовсім модний одяг, а Спиридон любив убиратися ефектно, але в стилі дрібного буржуа. Він носив плащ спортивного крою з погончиками, на голові картатий англійський кашкет, а на ногах спортивні черевики на платформі з природного каучуку. Він скидався скоріше на тренера жіночої баскетбольної команди міста Н, ніж на головного технолога такого підприємства важкої індустрії, як ЗСС.

Але і як тренер він викликав би подив, і то неабиякий. Тренер звичайно простує до мети найкоротшим і найлегшим шляхом, а Спиридон — навпаки. Найлегше і найшвидше він міг би потрапити до «П'яних вишень», сівши біля заводу на перший автобус, а через п'ять хвилин пересівши на центральній площі на другий. Зручно і надійно! Він же обирає вкрай непевну дорогу через іще більш непевне поле, до того ж смерком, коли з захмареного неба от-от посіє холодний осінній дощ.

Причини такої суперечливої поведінки? Гадаємо, їх слід шукати не в психіці нашого технолога, а головне в тому, що вій живе на центральній площі і вікна його чудової квартири виходять саме на зупинку, де зустрічаються перший і другий автобуси. Чекаючи другого маршруту, наш технолог ризикував би потрапити на очі дружині, якій він кілька хвилин тому сказав по телефону, що затримається на позачерговій нараді в директора десь години до десятої. Тим, хто пройшов випробування подружнім життям, легко уявити, які сімейні бурі зчиняються в таких випадках! Бо ж закон фізики невблаганний: тіло не може перебувати водночас у двох місцях!

Спиридон Хафезов надто шанує свою дружину, яка до того ж працює судовим слідчим в Н-ському окружному суді, щоб наражатися на сварку, та ще через якийсь там закон фізики!

Тому він воліє дістатися до корчми «П'яні вишні» навпростець через поле, а не головною дорогою.

Третій у групі — інженер-програміст Димо Карадимов. Наскільки начальник Прокопій похмурий на вигляд, настільки Димо привітний — його голубі очі завжди дивляться весело, мовби заохочуючи й вас визнати, що, всупереч усьому, справи йдуть на краще і життя чудове. Він ровесник Прокопія, заввишки майже такий, як і той, але обличчя має кругліше, а плечі ширші. Димо має великий успіх у жінок, і це одна з причин, що змушує його йти до «П'яних вишень» не «царською» дорогою, а манівцями. Якщо поїхати, а то й піти через місто, неодмінно трапляться зо дві «мадам», які причепляться до нього. А в товаристві суворого начальника немає місця навіть для половини «мадам». Прокопій Сапарев не любить показуватися на люди в товаристві першої-ліпшої жінки.

Отже, того холодного осіннього надвечір'я 24 жовтня троє статечних чоловіків із ЗСС подалися полем до славнозвісної корчми «П'яні вишні». Як уже згадувалося, кожен із них мав свої причини, аби віддати перевагу непевній і розгрузлій дорозі перед вигодами, що їх пропонувала асфальтова магістраль.

Оскільки тут часто фігурує корчма «П'яні вишні», може скластися враження, що троє чоловіків або дуже люблять чарку, або преславна корчма — їх улюблений клуб. А насправді ні те ні друге. Прокопій кривиться від вина, п'є його через силу, де вже йому думати про клуби чи веселі компанії! Він складає гроші на квартиру, пише довідник з металознавства й суворо дотримується приписів свого лікаря, який рекомендує йому ходити по шість кілометрів щовечора, рано лягати, пити зілля і вживати вегетаріанську їжу. У Спиридона Хафезова, як бачимо, жінка — судовий слідчий, і цей факт промовляє сам за себе. Навряд чи можна припустити, щоб чоловік юриста вважав «П'яні вишні» за свій другий дім. Що ж до Димо Карадимова, другого з парубків, то було б грубою помилкою ставити знак рівності між його любовними пригодами й пристрастю до вина. Свою чергову приятельку Димо запрошує в найкращу кондитерську «Перше травня», частує тістечками й вермутом «Чіо-Чіо-сан», а потім Іде з нею кудись «у гості» або гарної погоди садовить її на свій червоний мотоцикл «Балкан» (360 кубиків) і мчить дорогою, що веде за місто, до недалеких пагорбів, порослих березовими і ялиновими гайками.

Отже, всі троє статечних чоловіків не гинули за корчемним життям, хоч і частенько відвідували, корчму. Можливо, їх надихало й зводило докупи почуття дружби — вони ж були колеги, працювали в одному відділі, долали спільні труднощі. Погомоніти про роботу, відверто оцінити товаришів, та мало що… Прокопій був глибоко переконаний, що він найбільший ерудит у металознавстві, але Спиридон вважав себе за ще більшого знавця, а Димо в глибині душі зневажав обох. Спиридон нишком обурювався, що дирекція настановила Прокопія начальником відділу, і вважав себе значно достойнішим від нього не лише тому, що більше тямив у металознавстві, — як-не-як він син наймита, а Прокопій — лікарський синок, виходець із найбільш нестійкого прошарку старого буржуазного суспільства. Димо ж потішав себе, що вони обидва в майбутньому — ЗАЙВІ люди, бо їх цілком замінить кібернетика, і то найближчим часом! З інтегральними схемами й блочками пам'яті завбільшки як ніготь мізинця. Ці фахівці вже приречені історією, а бундючаться перед ним і дивляться на кібернетика, як на свого підручного.

— Димо, полічи-но мені оце!

— Карадимов, знайдіть оптимальне розв'язання оцього!

Який він їм Димо! Та ще, крім усього, Прокопій дуже скидався в його очах на Дон Кіхота, а Спиридон нагадував Санчо Пансу. Бажаючи розсмішити котрусь із своїх приятельок, він починав копіювати того чи того й завжди мав успіх. Але чомусь Дон Кіхот будив у них співчуття, хоч вони й сміялися з нього, а Санчо Панса — лише зневагу; Димо ж, навпаки, більше зневажав свого начальника, а Спиридонові часом навіть відкривав душу.