Бекасов піднімає темні брови, розводить руками, виражаючи покірливість долі.

Федько розкриває свій «дипломат», викладає вісім наповнених жовтою рідиною шприців, вату, слоїк із спиртом, звертається до всіх і ні до кого густим голосом:

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літаків нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофа — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над кручею. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом,, і все буде мало. Цей стан індійці називають «самауки», європейці минулих часів назвали «екстаз»… і його ж грубіші форми — наші з тобою сучасники часто називають словом «балдьож». І у тебе може виникнути бажання поглибити, затягнути довше цей стан, навіть назавжди залишитися в ньому. Так ось, пам’ятай, що це загибель — для справи й для тебе. Там, — він махнув рукою в бік річки, — залишиться те, що є, а в камері знайдуть твій труп з пришелепувато-божевільною посмішкою на вустах та крововиливом у мозок. Так що… — Артур Вікторович зробив паузу, посміхнувся. — На відміну від тих теперішніх парубчаків і дівиць, які йдуть за часом: «Байдуже від чого, головне — забалдіть!»— для тебе головне: не забалдіти. Прийми-но ось ще пігулку!

Ковтаю. Запиваю власною слиною. Сьогодні я ще нічого не їв, крім оцих пігулок: перед стартом не можна, процеси травлення можуть зашкодити.

— Тепер про другу небезпеку. Самоусунутися від цього стану ти можеш тільки через поглиблене розуміння його смислу, тобто — позаяк це концентрат радостей і втіх — через розуміння об’єктивного змісту радості, змісту приємних відчуттів. Ти збагнеш його, переконаєшся, що він до смішного простий… і відчуєш себе богом: такими нікчемними, марними здадуться тобі всі прагнення людей до щастя й насолод, що обсновують ілюзорність мети фальшивими якостями. Ти відчуєш себе причетним до світових процесів, частина яких є життя Землі й наше, — до процесів, які люди в погоні за щастям та успіхами не помічають і не розуміють… І там, на крижаних вершинах об’єктивності, може виникнути настрій: якщо так оманливі всі «біди» і «радощі», сумнівні цілі й зусилля — чи ж варто мені, олімпійцю, втручатися в цю колотнечу своїми діями… та й повертатися в неї? За відсутності властивостей і біда не біда, і катастрофа — не катастрофа. Це також загибель справи й твоя, з камери вийде гикаючий ідіотик, який не тямить, хто він є, де й навіщо.

Багрій помовчав.

— Зберегти від цього збочення тебе й повинно розуміння, що — атож, варто, треба діяти і втручатися, у цьому твоє життєве призначення. Два протиборствуючих процеси тривають у всесвіті: наростання ентропії — і спад її; сльотове змішання, пригасання — і надбання світом все більшої виразності й блиску. Так ось, люди — в другій команді, в антиентропійній. І ми, Зустрічники, причетні до процесу пишносяйного самовираження світу. У цьому космічному дійстві ми заодно з усім тим, що створює, і проти всього того, що руйнує!.. Ну-бо закоти рукав.

І Багрій, відчинивши скриньку із шприцем, вкачує мені у вену п’ять кубиків суміші, що безболісно розтікається по крові. Це «ін’єкція відстороненості» — перша її дія дається взнаки тим, що я перестаю розрізняти барви, кольори. Світ при цьому для мене не біднішає, не тьмянішає — він постає переді мною в пишності світлових переходів і контрастів, які наші акумодуючі зіниці, що надто слухняно метляють від яскравостей, звичайно не сприймають. По суті, цей ефект — чуттєве розуміння моєю нервовою системою, що світлові хвилі — різної довжини, а не різних «кольорів». Так починається для мене заперечення зовнішнього, заперечення якостей, властивостей — яких насправді й немає, а виникають вони від недосконалості нашої протоплазми, нездатної обняти громаддя кількісних градацій і діапазонів явищ у матерії.

— Архурич, — кажу я (мій голос також вібрує), — так все знати, розуміти… і ви ще заперечуєте, що ви з майбутнього!

— Знову за своє?! — гримить він. Зупиняється, дивиться на мене. — Втім, стривай-но… здається, ти не на жарт?

— Ну!

— Що ж, треба порозумітися до кінця… Ти там, я тут — ми одне ціле, поміж нами не повинно залишатись чогось недомовленого. Нехай так! — він дістає із внутрішньої кишені піджака пакунок з темного паперу, з нього дві фотографії, простягує мені: — Була б жива, не показав, а так можна. Впізнаєш?