— Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…

Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.

— Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…

Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все дуже ясно. Невже вічно їм носити трагедію минулого в серцях, каратися за не вчинену вину?!

Він рішуче підвів голову, ясно і щиро глянув на Оксану.

— Так який же ще сюрприз чекає нас?

— Навчися терпіти, хлопче, — жартівливо погрозила пальцем Оксана.

Гнатенко підійшов до матово-зеленої стіни, натиснув якийсь важілець. Частина стіни розсунулася, відкриваючи велике приміщення, де стояло кілька вертольотів.

— Ангар на даху готеля? — вигукнув Діжа.

— Яка дивина! — насмішкувато відповів Гнатенко. — Здається, ще тоді, чверть століття тому, були такі штуки. Ось ця машинка моя власна, сам конструював, сам будував. У школі астропілотів…

Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.

— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?

— Атомні батареї.

— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…

— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!

Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.

— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?

— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.

— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!

— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!

— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.

Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.

— Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.

— Ще хвилину, друже. Уже недалеко…

Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.

— По-моєму, це шосе на Бориспіль!

— Тут десь був аеродром!

— Оце ж він і є!

— Але чому такий величезний?

— А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!

— Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..

Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.

— Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!

— Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!

Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула гігантська зоряна спіраль… Горовий труснув головою, відганяючи видіння. Ось він — початок спіралі, початок титанічного стрибка у Всесвіт — оця стріла, схожа на закуту в метал блискавицю!

— Подобається? — тихо спитала Оксана.

Горовий, не повертаючись, мовчки кивнув. Потім, після довгої паузи, запитав:

— Робота ще не закінчена?

— О ні, вона триватиме ще кілька років. Адже цей корабель готується для польоту до зовнішніх планет.

— А поки що?

— А поки що… далі Марса люди не бували… крім вас!

Горовий метнув швидкий погляд на Оксану. Сміється, чи що? Ні. очі серйозні і навіть сумні. Ось вона ніжно поклала свою долоню на руку Василя, по-материнськи погладила.