— Гері,— тихо мовив я,— куди ти виходила сьогодні вночі?

— Вночі?

— Так.

— Тобі… мабуть, приснилося, Крісе. Я нікуди не виходила…

— Не виходила?

— Ні. Мабуть, тобі приснилося,

— Можливо, — сказав я. — Так, можливо, мені й справді приснилось…

Увечері, коли ми лягали спати, я знову заговорив про нашу подорож, про повернення на Землю.

— Ах, я не хочу про це навіть чути,— сказала Гері.— Не треба, Крісе. Ти ж знаєш…

— Що?

— Та ні, нічого.

Коли ми вже лежали, вона сказала, що їй хочеться пити.

— Там на столі стоїть склянка соку, подай її мені, будь ласка.

Вона випила половину, а решту простягла мені. Мені пити не хотілося.

— За моє здоров’я,— усміхнулася Гері.

Я випив сік. Він видався мені трохи солоним, та я не надав цьому значення.

— Якщо ти не хочеш і чути про Землю, то про що ж тоді най говорити?— запитав я, коли вона погасила світло.

— Скажи: ти одружився б, якби мене не було?

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Чому?

— Не знаю. Десять років я прожив сам і не одружився. Не треба про це, люба…

В голові мені шуміло, немовби я випив щонайменше пляшку вина.

— Ні, треба, обов’яково треба. А якби я тебе попросила про це?

— Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.

Гері схилилася наді мною. Я відчував її дихання на своїх губах, вона так міцно обняла мене, що мою сонливість враз наче рукою зняло.

— Скажи про це інакше.

— Я люблю тебе.

Вона уткнулась обличчям у моє плече, і я відчув, як затремтіли її повіки, а з очей ринули сльози.

— Що з тобою, Гері?

— Нічого. Нічого. Нічого,— повторювала вона дедалі тихше.

Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувались. Незчувсь, як і заснув.

Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалось, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, я чимось отруївся»,— подумав я, насилу підводячи голову, і простяг руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.

Я підхопився.

Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п’яний. Хапаючись за меблі, я добрався до шафи — в душовій не було нікого. В коридорі теж. У лабораторії — нікого.

— Гері!!!— закричав я посеред коридора, безладно розмахуючи руками.— Гері…— прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.

Не пам’ятаю точно, що було потому. Мабуть, я бігав напівголий по всій станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокра від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі і язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у своїх брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.

І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.

— Де вона?

— Її нема.

— Але… але ж Гері…

— Гері більше нема,— проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.

— Вона повернеться…— прошепотів я, заплющуючи очі.

І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!

— На, випий.

Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом виплеснув рідину йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ним. Він був такий маленький…

— Це ти?!

— Ти про що?

— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені снотворне, щоб… Що ви з нею зробили?! Кажи!!!

Снаут сягнув рукою в нагрудну кишеню і вийняв з неї зім’ятий конверт. Я вихопив його. Конверт був заклеєний, але не надписаний. Я розірвав папір. З конверта випав складений учетверо аркуш. Крупний, трохи дитячий почерк, нерівні рядки. Я впізнав руку Гері.

«Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне — слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий».

Внизу стояло одне закреслене слово, проте мені вдалося його прочитати. «Гері» — написала вона, потім закреслила; була там іще одна літера, схожа чи то на «Г», чи то на «К», але теж закреслена. Я прочитав раз, удруге, потім іще раз. Я вже зовсім протверезів для того, щоб упадати в істерику, не міг ні кричати, ні навіть стогнати.