Вони твій хист поклали під фуганок.

Флорентієць

Чого у тебе в пам’яті йде сніг?

Старий

Страшна ціна вельможних забаганок!

Ти кажеш — привид, старості фантом.

Послухай. Передсмертне молодію.

Сприйми як притчу, під новим кутом,

ту — давніх літ — забуту вже подію.

До нас природа щедрою була.

Мистецький дар і розум сполучила,—

усе Лоренцо Пишному дала,

але в його нащадках одпочила.

Після Лоренцо занепав той Сад.

Прийшла пора тиранів і купецтва.

Його нащадок теж був меценат,

але… не мав кебети до мистецтва.

Отож, мистецтво люблячи без меж

і мавши влади й золота всесильність,

наслуханий про генія, він теж

хотів до нього виявить прихильність.

А снігу, снігу випало в той рік!

Зима тоді стояла небувала.

Було, пройти з порога до воріт —

лопатами дорогу пробивали.

Тут наш синьйор і здійснив свій порив —

поставити нову мистецьку віху.

Звелів, щоб Мікеланджело створив

йому гігантську статую із снігу.

Статуї у глибині саду

(аж зойкнули, перезирнулись)

Звелів створити… статую… із снігу?!!

Флорентієць

Наказ синьйора. Звелено,— роби.

Мороз такий — ніхто не виткне носа.

Я пам’ятаю, цілих три доби

він там ліпив ту статую-колоса.

(Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує рукою)

Ось. Отака вона була.

А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.

Навколо риштування — грандіозне!

Крізь риштування віхола мела.

А він ліпив свій сніговий шедевр.

Йому вже сніг у відрах подавали.

Лише ворони каркали з дерев,

і двір вітри холодні продували.

З палацу чулась музика. Із вікон

синьйор дивився і його сім’я.

Він був, як віл, терплячіший із віком,

Але тоді ще юний, як і я,—

ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.

(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)

Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.

Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.

Але створив ту статую, створив!

Гігантську, всю, до самого чола

від льодової брили п’єдесталу!..

Старий

(з гірким сарказмом)

Аби ж хто знав, яка вона була.

Пригріло сонце, і вона розтала.

Статуї у глибині саду

(розгублено і тихо)

Пригріло сонце… і вона розтала!..

Флорентієць

То й що? Ну, примху виконав дурну.

Ну, догодив пихатому нездарі.

На це ніхто й уваги не звернув,

крім літописця геніїв Вазарі.

Старий

А потім папі статую зроби.

А папа Юлій усмиряв повсталих.

Під сміх, і свист, і тюкання юрби

її розбили. Теж, вважай, розтала.

А потім щось завершить не дали.

А потім запідозрили в крамолі.

А потім зацькували, довели…

І що митцю лишилося від долі?!

(Помовчавши, з глибокою печаллю)

Як важко бути в наші дні митцем!

Флорентієць

У наші дні… А завжди і понині?

Старий

Я, може, хочу срібним олівцем

птиць малювати на лляній тканині!

А я все мусив славити когось.

Чиюсь творить подобу гонористу.

Ліпити сніг у мармурі… І ось —

гіркий фінал приборканого хисту!

Флорентієць

Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.

Всі знають: Мікеланджело — «Мойсей»,

Хто знає, що на церкві Сан-Джованні

твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!

Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.