Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.

— А чоловiкам вiн шив?

— Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив… Виключно жiнкам.

Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.

— Деякi замовницi ставали його коханками… Йому все давалося легко i просто, — не стримавшись, зiтхнув Павленко.

— Значить, жiнки i грошi, — пiдсумував Коваль.

— Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але… Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.

— А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає — найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше…

Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.

— Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд… Але зате жив як заманеться.

— Ви можете назвати його приятельок?

— Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз — нi.

— Наприклад.

— Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.

Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.

— Що ви можете про неї сказати?

— Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, — навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла — якась гримаса, — Антiн — черевички, вона — костюмчик. От одягли i взули…

— Значить, на дiловому грунтi дружба?

— Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.

— А ще хто?

— Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.

— Ви Журавля часто вiдвiдували?

— Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало…

— А приятельок його так i не запам'ятали, — дорiкнув полковник.

— Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я — людина одружена, а його справа парубоцька… Хiба що випадком заскочу… Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi — тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось — та й до своїх справ…

Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.

— Чому «трохи»? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.

Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.

— Так-так. Ще якась жiнка заходила, — нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть…

Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.

— А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?

— Оце вже не скажу, — здивувався запитанню Павленко. — Такого не знаю. I не чув навiть.

— Гаразд, — погодився полковник. — Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.

— Барвiночок Нiна? — У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.

— Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, — з докором промовив Коваль.

— Друкарка не найвищого класу, — вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. — Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають… Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати — тiльки мовчки кивне. А сама — красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться — мiсячне сяйво проллється… Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.

Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє — той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив… Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном… Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! — забувшись, вигукнув Павленко… — Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння… Я назвав би її прямо по-церковному — страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь — вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось — порiг… Прикро… Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить…