— Вона залишилася з тих часів, коли будували перший реактор. Його будували тут — за стіною… Потім цю площу розширили і заклали сад… А вихід на поверхню… Він такий самий, як був. Іншого в нас немає. Та, мабуть, поки що й не треба. Він виявився досить надійний. — Лоча зробила велику паузу, потім спитала: — Хіба вже пора?..

— Що пора?..

— Відкривати оранжерею… Чаміно теж наполягає… Але я просила його трохи зачекати… — Лоча зашарілась, як завжди, коли її щось бентежило. — Мені боязко… Коли ти стоїш під деревом, я так боюсь, що ти раптом зачепиш якийсь листок… А коли сюди прийдуть сотні людей… Страшно, Акачі! Якщо зів'яне хоч одне деревце — я помру. Люди ж ніколи не бачили жодної рослини. Вони торкатимуться пальцями… А це дуже шкідливо…

Микола пригорнув Лочу, поклав її маленькі мозолясті руки собі на груди. А вона благально шепотіла:

— Ще рано, Акачі!.. Хай вони трохи зміцніють… Вони такі ніжні.

— Мила моя! — закохано дивлячись на дружину, сказав Микола. — Тобі буде страшно і завтра, і через оберт. Але ж ти робила це не для себе, Лочо… Не для власної втіхи. Чи не так?.. Упускай спершу по десятку, потім побачиш. Сама показуватимеш рослини. Адже про кожне деревце ти здатна скласти пісню — так ти їх знаєш і любиш. То співай ту пісню людям, моя дорога Лочо! Співай… Колись оці дерева були найбільші людські друзі. Можливо, без них не могла б з'явитись і сама людина. Тепер вони вимерли, а люди — живі. Ти повертаєш їм друзів. Тих друзів, яких бачили тільки їхні далекі предки. Тисячі обертів тому… Тож повертай, Лочо, не вагайся!..

Лоча, припавши щокою до його грудей, довго мовчала, про щось роздумуючи. Потім тихо мовила:

— Ти кажеш, правду, Акачі. Якщо слухати мене, то й через оберт буде рано. Завтра доповім Штабові, що оранжерею можна відкривати…

Посеред зали матово світиться великий трикутний стіл. За столом сидять люди у білих хітонах. Ніхто не головує, бо тут усі рівні.

Чаміно сидить поруч Лашуре. Всі знають, що Чаміно заснував Штаб, але він уже давно тримається так, щоб про це якомога швидше забули.

Микола стоїть перед столом, погляди членів Штабу звернені на нього.

— Акачі, поясни, будь ласка, свій план, — каже літній чоловік з дуже стомленим обличчям. Це він разом з Лашуре керував будівництвом потужної електростанції, яка дала повстанцям невичерпні запаси енергії. Зараз він закладав другу — ще потужнішу…

Микола дуже хвилюється. Якби він стояв перед Безсмертним — наймогутнішим носієм влади за всю історію Фаетона, — він би, мабуть, так не хвилювався. Влада Безсмертного породжена людським засліпленням, як і влада кожного диктатора. Варто лише зрозуміти, що під черепною коробкою можновладця не більше розуму, ніж у звичайної людини, як він одразу перетворюється для тебе на роздуте власним самолюбством опудало. Він може тебе скарати, навіть знищити, але в тобі, у твоїй душі його влада вже втратила будь-яку силу…

Та є інша влада, що не загине ніколи, доки живуть люди на світі. Перед тією владою ти завжди стоятимеш трохи зніяковілий, пройнятий трепетною повагою. То влада творчої думки, влада діяльного, людинолюбного розуму. І якщо ти визнав її над собою, ніхто тебе не переконає, що ти не повинен стояти перед цією владою у глибокій пошані. Можливо, колись ти протиставиш їй власну думку і власний розум. І якщо в чесному поєдинку думок ти здобудеш перемогу, інші визнають владу твоєї думки. Але не хизуйся тією владою, не пишайся нею, а слухай, слухай і думай!.. І коли наступного разу ти відчуєш, що думка твоя вже не годиться для почесного двобою, бо з'явилась інша, значно сильніша, — не чини їй опору, зумій поступитися власним самолюбством, бо інакше ніхто й ніколи не захоче тебе слухати.

Саме перед такою владою цієї хвилини стояв Микола.

— А чи не занадто цей крок ризикований? — спитав літній член Штабу, який просив його пояснити свій план.

Микола, подолавши хвилювання, стримано й гідно почав викладати все, що він ретельно продумав протягом останніх діб. Їхня маленька держава виправдає своє існування лише тоді, коли житиме не окремо від «першого поверху», населеного сотнями мільйонів біловолосих, а вже сьогодні почне серед них активну роботу. Микола розповів про свою розмову з Ело. Скотарі все ще вважають Безсмертного богом, їхня свідомість затуманена забобонами, що складалися тисячі обертів. Прагнучи вирватися з-під гніту Безсмертного, вони шукають для себе іншого, доброго бога. А раз так, то рано чи пізно люди потраплять у нове рабство. Вони й самі не помітять, як це станеться…

Довго тривала суперечка поміж членами Штабу. Майже всі погодилися, що Акачі має рацію. Але найменша необережність, слабкість з боку людини, яку пошлють по той бік таємних барикад, — і на контрольних пунктах Безсмертного стане ясно, що ніякого виверження не було, що його інсценізували повстанці. Тоді загибель їхньої поки що беззахисної держави неминуча. Революція помре іще до свого народження. Отже, було про що і подумати, і посперечатись…

Лашуре запропонував такий план. По той бік залишився молодший брат Ело, механік заводу штучного білка Гашо. Він живе далеко — треба пройти дуже багато лабіринтів і переходів, щоб до нього потрапити. Та Ело не раз ходив до свого брата і добре вивчив дорогу. В Гашо є четверо дорослих синів. Ело розповідав, що сам Гашо і всі його сини смертельно ненавидять Безсмертного і не визнають у ньому бога. Мабуть, тут мало значення те, що Гашо нерідко зустрічався з Ечукою-батьком. Було це тоді, коли Микола зійшов тільки на четвертий щабель розуму. Він пригадує біловолосого красеня — високого, кряжистого дотепника, що завжди несподівано з'являвся в їхньому домі і так само несподівано зникав.

Лашуре вірить, що Ело скоріше загине, ніж видасть ворогові їхню таємницю. А Чаміно, який добре знав Акачі, вірить у його здібності, в його вміння переконувати людей. Нехай Ело проведе свого небожа до механіка Гашо, а там уже Акачі сам вирішить, як йому діяти… Жодна людина з того боку — навіть Гашо — не повинна знати про існування держави повстанців.

Уважно вивчивши карту лабіринтів. Штаб доручив Лашуре за допомогою безтемпературного генератора тиску створити таємний вихід на поверхню по той бік їхніх барикад.