Одіссея

Аннотация

Гомер

Одіссея

© :) Homer, 800-700 BC

Джерело: Гомер. Одіссея. Х.: Фоліо, 2001 note 1. 547 с.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003

ЗМІСТ

стор.

К.С.Забарило. Гомерова «Одіссея» та її місце у світовій літературі note 2 3

Пісня перша День перший Рада богів. Афіна наставляє Телемаха 33

Пісня друга День другий і ранок третього дня Збори ітакійців. Телемахів од'їзд 50

Пісня третя День третій і четвертий до вечора п 'ятого дня В Пілосі 67

Пісня четверта Вечір п 'ятого дня і день шостий В Лакедемоні 87

Пісня п'ята День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня Пліт Одіссеїв 118

Пісня шоста Тридцять другий день Прибуття Одіссея до феаків 138

Пісня сьома Вечір тридцять другого дня Одіссеїв прихід до Алкіноя 152

Пісня восьма День тридцять третій Одіссеєве перебування у феаків 165

Пісня дев'ята Вечір тридцять третього дня Розповідь Алкіноєві. Пригода в кіклопа 187

Пісня десята Вечір тридцять третього дня Пригоди в Еола, у лестригонів та в Кіркеї 211

Пісня одинадцята Вечір тридцять третього дня Жертви для виклику померлих 235

Пісня дванадцята Вечір тридцять третього дня Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса 259

Пісня тринадцята Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого Відплиття Одіссея з країни феаків і прибуття до Ітаки 278

Пісня чотирнадцята День тридцять п'ятий 296

Пісня п'ятнадцята Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого Прибуття Телемаха до Евмея 317

Пісня шістнадцята День тридцять сьомий Упізнання Одіссея Телемахом 338

Пісня сімнадцята День тридцять восьмий Повернення Телемаха на Ітаку 357

Пісня вісімнадцята День тридцять восьмий Бій Одіссея з Іром навкулачки 380

Пісня дев'ятнадцята Вечір тридцять восьмого дня Зустріч Одіссея й Пенелопи. Умивання ніг 396

Пісня двадцята Ніч з тридцять восьмого на тридцять дев 'ятий день.

Вранці і опівдні тридцять дев 'ятого дня Перед убивством женихів 420

Пісня двадцять перша День тридцять дев 'ятий Лук Одіссеїв 435

Пісня двадцять друга День тридцять дев 'ятий Побиття женихів 452

Пісня двадцять третя Вечір тридцять дев 'ятого і ранок сорокового дня Пенелопа впізнає Одіссея 471

Пісня двадцять четверта Сороковий день Замирення 486Примітки 507Словник міфологічних імен та географічних назв 541Бібліографічні відомостіПІСНЯ ПЕРШАЗМІСТ ПЕРШОЇ ПІСНІДЕНЬ ПЕРШИЙРада богів. Зібравшись на Олімпі, вони ухвалюють, щоб Одіссей, якого переслідує Посейдон і затримує німфа Каліпсо, повернувся нарешті у свою вітчизну, на острів Ітаку. Богиня Афіна, прибравши вигляд Мента, Одіссеєвого друга, з'являється синові Одіссея Телемахові й дає пораду поїхати до Пілоса і Спарти, щоб розвідати про батькову долю, радить йому також повиганяти женихів своєї матері Пенелопи, що господарюють в Одіссеєвім домі. Телемах після рішучої розмови з матір'ю і женихами лягає спати і мріє про подорож.РАДА БОГІВ. АФІНА НАСТАВЛЯЄ ТЕЛЕМАХАМузо, повідай мені про бувалого мужа, що довгоСвітом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:З'їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,Що понад нами, – за те дня повернення він їх позбавив.10] Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,15] В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.В круговороті часу, коли рік надійшов відповіднийІ ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнутьСкрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,20] Крім Посейдона, – гнівом його Одіссей богорівнийВічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.Сам Посейдон у далеких тоді пробував ефіопів, –У протилежних кінцях простягались поселення їхні, –Де Гіперіон заходить, і там, де він сходить щоденно.25] Там з баранів і биків гекатомби приймав він жертовні,Там веселився на учтах. Тим часом інші боговеВ Зевса, у домі його на Олімпі, всі разом зібрались.Першим батько людей і богів тут слово промовив, –В пам'яті серця його постав-бо Егіст бездоганний,30] Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.Це він згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:«Горе! Як легко смертні тепер нас у всьому винують!Зло – від богів, – вони кажуть, самі ж через власну зухвалість,Всупереч долі, багато на себе нещасть накликають.35] Так і Егіст проти долі дружину Атріда законнуВзяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послалиСвітлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смів тойАні Атріда вбивать, ні жони його брати за себе,40] Бо за Атріда відомста відбудеться через Ореста,Щойно змужніє й почне за рідним він краєм тужити.Так йому мовив Гермес, та не зміг він на думку ЕгістаРадою доброю вплинуть, – і той за все поплатився».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:45] «О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!Справді, смертю такою поліг він цілком по заслузі.Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити.Та розривається серце за тим Одіссеєм розумним.Він-бо, нещасний, від любих далеко на хвилею митім50] Острові терпить біду, на тім пупі широкого моря.Острів той лісом поріс, і живе там богиня в домівці,Згубного донька Атланта, що глиб увесь знає у моріЙ сам міцними плечима тримає стовпи височенніТі, що й небо навколо, і землю усю підпирають.55] В смутку затримує там бідолаху Атлантова донька,Повними ласки й облуди словами всечасно чарує,Тільки б свою він Ітаку забув. Одіссей же невтішноПрагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм,Потім і вмерти готовий. Невже і твого, олімпійцю,60] Серця ласкавого це не зворушить? Чи не годив-боЖертвами щиро тобі Одіссей з кораблів аргів'янськихВ Трої просторій? Чому ж одвертаєшся й досі од нього?»Відповідаючи, Зевс, шо хмари збирає, промовив:«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?65] Богоподібного як же забути мені Одіссея?Найрозумніший з людей він, з усіх найщедріші приносивЖертви безсмертним богам, що простором небес володіють!Та Посейдон-земледержець до нього всечасно палаєГнівом невпинним за те, що кіклоп Поліфем богорівний70] Ока позбавлений ним, а той же із інших кіклопівБув найсильніший; німфа його породила Фооса,Форкіна донька, державця в пустинному морі шумливім.В гроті глибокім вона з Посейдоном колись поєдналась.З того часу Посейдон, могутній землі потрясатель,75] Хоч не убив Одіссея, то гонить від рідного краю.Отже, давайте усі поміркуємо разом уважно,Як Одіссея додому вернуть. Посейдон хай вгамуєГнів свій, – не може-бо він проти спільної волі безсмертнихВперто змагатися сам і один з усіма сперечатись».80] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:«О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!Як і направду тепер до вподоби богам всеблаженним,Щоб Одіссей велемудрий щасливо додому вернувся,З вістю Гермеса, гінця світлосяйного, швидше пошлімо85] Аж на Огігію, острів далекий, нехай там негайноНімфі звістить пишнокосій ухвалу нашу незмінну,Що Одіссей витривалий повинен додому вернутись.Я ж до Ітаки пощу, щоб там в Одіссеєвім синіБільшу збудити бадьорість і прагнення вкласти у серце,90] Скликати довговолосих ахеїв на збори народніЙ вигнати всіх женихів, які убивають у ньогоЦілі отари овець і повільних волів круторогих.Потім пошлю його в Спарту і в Пілос, пісками укритий, –Може, почує він щось про повернення любого батька95] Й сам між чужими людьми собі доброї слави набуде».Мовила так і до ніг золоті підв'язала підошви.Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим –І по воді, й по безкраїх просторах землі – її носять,Спис бойовий у руки взяла з наконечником мідним,100] Гострий, міцний і важкий, що ним побивала героївШереги гнівом охоплена донька всевладного батька.Кинулась летом швидким із високих вершин олімпійських,Стала в ітакськім краю, при самих Одіссеєвих дверях,Перед порогом надвірним, із списом в руці мідногострим,105] Вигляд чужинця прибравши, тафійського ватага Мента.Там женихів гордовитих застала. Перед дверимаГрою в кості якраз утішали своє вони серце,Сидячи долі на шкурах волів, що самі ж повбивали.Слуги меткі та окличники з ними: одні у кратерах110] Воду мішали з вином, а другі дірчатими милиГубками довгі столи й на середину їх виставляли,Інші ж – м'яса на них розкладали шматки незліченні.Перший з усіх Телемах боговидий богиню помітив.Серцем засмучений, мовчки сидів він поміж женихамиИ думкою батька собі уявляв благородного, як вінЗ'явиться раптом і всіх женихів повигонить із дому,Честь свою верне і стане господарем власних маєтків.Мислячи так, він сидів з женихами й Афіну побачив.Кинувсь до входу він, сором відчувши в душі, що чужинець120] Мусить так довго стоять під дверима. Наблизивсь до нього,Взяв за правицю його, прийняв мідногострого списаІ, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:«Щастен будь, гостю, в цім краї ти прийнятий будеш привітно!Сядь, пообідай, а потім розкажеш, чого тобі треба».125] Мовивши це, йде вперед, а за ним – Паллада Афіна.Щойно обоє зайшли вони в дім Одіссея високий,Списа узяв він у неї, відніс під колону велику,Вставив у тесаний списник – туди, де багато стоялоІнших списів Одіссея, в біді витривалого мужа.130] В крісло, привівши її, посадив, полотниною вкрите,Крісло ж красиве, різьблене, з маленьким підніжжям при ньому.Сам на стільці біля неї узорчатім сів якнайдаліВід женихів, щоб криком своїм не завадили гостюїжу спокійно вживати, хоча й до зухвальців потрапив,135] Та наодинці про батька відсутнього щось розпитати.Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку –Руки вмивати – й поволі над срібним цеберком зливала;Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,140] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих;Різного м'яса їм чашник на блюдах поклав дерев'янихКупами, й келихи він золоті перед ними поставив;Часто й окличник до них підходив вина доливати.Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідалиі45] Поряд, один за одним, на стільцях і на кріслах високих;Воду їм чисту на руки окличники стали зливати;Свіжого хліба служниці наклали їм кошики повні;Хлопчики аж по вінця напою влили у кратери,Й руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.150] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Зразу ж і іншим серця женихів забуяли бажанням –Співу і танців, адже найкраща то учти оздоба.Фемію в руки окличник кіфару подав пречудову,Мусив-бо він женихам і грати, й співать проти волі.155] Пісню прекрасну почав він, по струнах ударивши злегка.Саме тоді Телемах Афіні сказав ясноокій,Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:«Гостю мій любий, не будеш гнівитись на те, що скажу я?їм лиш одно на умі – самі лиш кіфари та співи.160] Легко їм це, бо безкарно чужеє майно проїдаютьМужа, що білії кості його або десь під дощамиТліють на суші, або їх десь хвиля морська коливає.Тільки б узріли вони, що господар додому вернувся,Всім би їм краще вже ноги прудкіші схотілося б мати,165] Ніж на одіння коштовне чи золото тут багатіти.Доля лиха загубила його, і ніякої втіхиНам вже немає, хоча й би сказав хто з живущих на світі,Ніби він вернеться, – день повороту його вже загинув.Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:170] Хто ти і звідки? З якого ти міста й родини якої?Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до ІтакиПуть із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався.Щиро й одверто ще й те розкажи, щоб знав я напевно:175] Вперше сюди ти приїхав чи гостем у батька мойогоТи вже бував? Бо немало вчащало до нашого домуВсякого люду, широкі-бо мав із людьми він стосунки».Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:«Щиро й одверто на всі я тобі відповім запитання.180] Ментом я звусь, Анхіала премудрого я величаюсьСином і правлю тафійським народом моїм веслолюбним.Нині ж заїхав сюди кораблем із людьми я своїми,Пливши по темному морю в країну людей іншомовних,В місто Темесу, по мідь, а везу я залізо блискуче.185] Свій корабель я поставив далеко від вашого міста,В гавані Рейтрі, де поле під схилом Нейона лісистим.Гордий я тим, що гістьми з твоїм батьком були ми взаємноЗ давніх часів. Запитай у старого Лаерта-героя,Якось зайшовши до нього. Та, кажуть, уже він до міста190] Більше не ходить, а десь у полі далеко бідує,Тільки служниця стара подає йому їсти і питиВ час, коли втомлені ноги додому він ледве дотягне,Свій виноградник за день обходивши по схилах пологих.Отже, прийшов я тепер, – чував-бо, що твій уже батько195] Дома – боги його, видно, затримали десь у дорозі.Ні, не вмер, ще живе на землі Одіссей богосвітлий!Десь між живих він, лише забарився на морі широкім.Дикі й жорстокі мужі десь на острові, хвилею митім,Силою, мабуть, його проти волі тримають у себе.:со Нині ж тобі провіщу, як на душу безсмертні поклалиЙ як воно збутися має насправді усе, я гадаю,Хоч не віщун я і з льоту пташок ворожити не вмію.Отже, недовго йому від милої серцю вітчизниБути далеко, – й залізні його вже не втримають пута, –205] Вмілий до всього, він знайде і спосіб додому вернутись.Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:Справді рідним доводишся ти Одіссеєві сином?Дуже лицем ти на нього й очима прекрасними схожий.Часто за давніх часів ми один зустрічалися з одним210] Ще перед тим, як подавсь він до Трої, куди з ним і інші –Вицвіт аргеїв – на суднах своїх попливли крутобоких.З того часу ні мене він, ні я Одіссея не бачив».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Щиро, мій гостю, на всі я тобі відповім запитання.215] Мати мені говорила, що ніби я син Одіссеїв, –Сам я не знаю. Та й хто ж бо те знає, від кого родивсь він?Був би щасливий я, більше б мав користі, сином родившисьМужа, який при добрі своїм жив би до старості мирно.Та серед смертних людей найнещасніший той, що, як кажуть,220] Я народився від нього, – якщо вже ти хочеш це знати».Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:«Видно, в майбутнім боги не залишать твойого без славиРоду, коли породила такого, як ти, Пенелопа!Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:225] Що за гульня тут? І що то за зборище? Нащо тобі це?Що це – весілля чи учта? Не в складчину ж тут розгулялись?Тільки, здається, вони вже надто зухвало учтуютьВ домі твоєму. Обуриться кожна людина розумна,Хто б то сюди не зайшов і на сором отой не поглянув».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Гостю, якщо ти поставив таке запитання, то знай же:Був бездоганний колись цей будинок і повен достаткуВ час, коли муж той отут іще пробував поміж нами.Нині ж інакше схвалили боги, замисливши злеє.235] Поміж усіх-бо людей зробили його невидимим.Я ж бо не так сумував би, коли б і справді умер він,Чи у троянській землі серед інших героїв загинув,Чи, закінчивши війну, на руках би сконав він у друзів.Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.240] Синові славу велику тоді б він зоставив навіки.Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно,В безвість пішов він, без сліду пропав десь, мені залишившиСум і ридання. Та я не за ним лиш єдиним зітхаюЙ плачу, – боги мені й іншу печаль накинули злую:245] Скільки на цих островах державців не є можновладних –З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом,Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують.Шлюбу ж бридкого вона ні відкинуть не сміє, ні краю250] їх домаганням не може покласти; вони ж об'їдаютьВесь мій маєток і скоро й самого мене пошматують!»Повна обурення, мовить до нього Паллада Афіна:«Леле! То й справді тобі Одіссей, і понині відсутній,Конче потрібен, щоб руки на зайд безсоромних накласти.255] О, якби він повернувся додому і в перших воротяхСтав із своїми списами двома, із щитом і в шоломі,Знову такий же, яким його я побачив упершеВ час, коли в домі у нас їдою й питвом утішавсяВін, повернувшись з Ефіри, від їла, сина Мермера, –260] їздив якось Одіссей на своїм кораблі швидкоплиннімТам смертоносного зілля шукати, щоб мідноокутіСтріли намазувать ним. Та отрути не дав йому тоїІл, бо боявся богів, одвічно над нами живущих.Дав її тільки мій батько йому, бо любив його дуже.265] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!Тільки в безсмертних богів лежить іще це на колінах –Стане він помсту чинити за себе чи ні, повернувшисьВ рідну оселю. А зараз тобі вже подумати треба,270] Як би отих женихів із власного дому прогнати.Отже, послухай тепер і візьми ці слова до уваги:Завтра на збори усіх поскликавши героїв ахейських,Все розкажи їм, – боги ж тут нехай тобі свідками будуть.Потім від всіх женихів зажадай по домах розійтися;275] Мати ж твоя, якщо знов її серце одруження прагне,Хай повертається в дім до свого вельможного батька;Там хай справлять весілля й багаті нехай приготуютьВіно й дарунки, що любій належить одержати доньці.Дам і тобі я пораду розумну, її ти послухай:280] Кращий візьми корабель і, дванадцять гребців спорядивши,їдь розпитати про батька, якого так довго немає, –Може, почуєш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить;В Пілосі ради спитай в богосвітлого Нестора спершу,28:1 Звідти у Спарту заїдь до русявого ти Менелая,Він-бо останній приїхав із мідянозбройних ахеїв.Тільки почуєш, що батько живий і вернутися має,Жди цілий рік і терпляче усі оті знось неподобства;А як почуєш, що вмер він, що більше його вже немає,290] Швидше додому вертайся, до милої серцю вітчизни,Пагорб могильний насип і похорон справ урочистий,Все як годиться, й тоді вже віддай свою матінку заміж.Потім, коли ти закінчиш і зробиш усе, як я радив,В серці своєму розваж і в думках обміркуй неодмінно,295] Як у господі твоїй женихів повинищувать краще –Підступом чи не ховаючись. Годі дитиною бути,Виріс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже віці.Чи невідомо тобі, якої Орест богосвітлийСлави зажив між людьми, помстившись на батькоубивці100] Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього?Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий,Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути.Я ж на швидкий корабель свій іти вже до друзів повинен, –Мабуть, давно їм терпець уривається ждати на мене.305] Ти ж подбай про своє й над моїми подумай словами».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Так доброзичливо ти, мій гостю, до мене говориш,Наче до сина отець, і порад я твоїх не забуду.Трохи зостанься ще тут, хоч і дуже ти в путь поспішаєш.310] Добре помийся у мене, дай милому серцю утіху,Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарункомПідеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовнуДам, як другові-гостю господар гостинний дарує».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:315] «Ні, не затримуй мене, поспішаю-бо нині в дорогу.Дар же, що серцем ласкавим хотів ти мені дарувати,Ще віддаси, коли знов повернусь, – повезу я додомуДар дорогий і щось гідне й тобі подарую взаємно».І непомітно тоді відійшла ясноока богиня,320] Зникла, мов чайка та, в отвір для диму, силу й відвагуВ груди вдихнувши йому, і про батька він більше, як завжди,Мусив згадати. Думками своїми розмисливши добре,Серцем жахнувсь Телемах, у гостеві бога пізнавши.Зразу ж у гурт женихів повертається муж богорівний.325] Пісню славетний співав їм пісняр, а вони всі сиділиЙ слухали мовчки. Співав про сумне він повернення з ТроїВоїв ахейських, що їм призначила Паллада Афіна.З верхніх покоїв своїх почула ті співи натхненніМудра Ікарія донька, багата умом Пенелопа.330] Зверху по східцях високих зійшла вона вниз потихеньку,Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,Лиця закрила собі білотканим, ясним покривалом;335] В неї обабіч стояли обидві служниці дбайливі.Вмившись сльозами, вона божественному мовить співцеві:«Фемію, знаєш пісень ти багато, що смертних чарують,Подвиги ними людей і богів уславляють аеди,Сядь, заспівай нам одну з них, а гості послухають, мовчки340] Чаші хиляючи. Тільки свою припини сумовитуПісню, вона-бо мені у грудях скорботою любеСповнює серце, – горе спіткало мене безутішне.В вічному смутку спогадую голову я найдорожчуМужа, що слава його всю Елладу окрила і Аргос».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Вірному, матінко люба, навіщо борониш співцевіТим нас втішати, до чого він прагне в думках? Не співці тутВинні, а винен тут Зевс, що людям, які задля хлібаТяжко працюють, те, що захоче, вкладає до серця.350] Тож не дивуйся, коли він співа про недолю данаїв.Смертні-бо люди звичайно таку вихваляють найбільшеПісню, яка слухачів полонить найновішим звучанням.Май же терпіння у серці й послухать наважся душею:Справді, не сам Одіссей лише день повороту додому355] Втратив у Трої, загинуло з ним іще й інших багато.Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у доміВсі працювали як слід. А розмови вести – чоловічаСправа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар».360] Подиву повна, до себе вернулась тоді Пенелопа, –Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.В горницю верхню вона із служницями разом ввійшовши,За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, докиСон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.365] Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях, –Всі-бо жадали вони з Пенелопою ложе ділити.Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:«Гей, женихи матусі моєї, занадто зухвалі!Пиймо вино й досхочу веселімось, та нащо кричати370] Голосно так! Чи не краще послухать чудової пісніМужа такого, як цей, що з богами рівняється в співах.Завтра ми зранку, усі на міському зійшовшись майдані,Збори почнем, і прямо я буду від вас вимагатиДім мій покинуть. Про інші собі постарайтеся учти –375] Власне майно проїдайте у кожного в домі по черзі.А догідніше і краще здається вам тут залишатись,Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих,Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –380] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»Так він сказав. А вони – аж губи погризли зубами,Лиш дивувались, як сміливо став Телемах промовляти.Саме тоді Антіной, син Евпейтів, озвався до нього:«Мабуть, самі вже боги навчили тебе, Телемаху,385] Звисока так розмовляти й зухвало поводитись з нами.Тільки б не дав нам Кроніон державцем тебе на Ітаці,Морем омитій, хоч маєш на неї з народження право!»Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Ти не гнівись, Антіною, на мене за те, що скажу я:390] Я не від того, як зволив би Зевс мені це дарувати.Ти ж не назвеш це найгіршим, що трапитись може людині?Бути державцем – то зовсім не зле: відразу-бо в ньогоЙ дім багатіє, і сам набуває він більшої шани.Тільки ж у нас, між ахеїв, на морем омитій Ітаці,395] Інших державців багато ще є – і старих, і молодших, –З них комусь влада перейде, як вмер Одіссей богосвітлий.В себе ж один тільки я повновладним господарем будуДому і слуг, що для мене придбав Одіссей богосвітлий».Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:400] «В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!405] Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славитьЗемлю? Якого він роду і де його нива отецька?Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,Справи його особисті прибути сюди спонукали?410] Надто раптово-бо зник він, знайомства із нами не ждавши.З вигляду ж він на людину низького коліна не схожий».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Ні, Еврімаху, на батька мені уже, мабуть, не ждати.Я ні чуткам вже не вірю, що ніби він має вернутись,415] Ні в віщуваннях не тішусь, яким довіряється мати,Безліч провісників різних скликаючи в нашу оселю.Гість же оцей – то приятель батьків, із Тафоса родом,Мент на ім'я, назвався премудрого він АнхіалаСином і править тафійським народом своїм веслолюбним».420] Так відповів Телемах, хоч безсмертну впізнав він богиню.Тішитись танцями знов почали вони й співом, що млостюСповнював їх, і так вечорової ждали години.Поки вони веселились, то й вечір насунувся темний.Тільки аж спати схотівши, вони розійшлись по домівках.425] Гарним подвір'ям тоді й Телемах до високих подавсяСпальних покоїв, що їх збудував він на видному місці, –З серцем, повним думок, до свого він наблизився ложа.Вслід йому з факелом в кожній руці увійшла домовитаОпсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.430] Власним коштом Лаерт відкупив її в час, коли зовсімЮна була вона, двадцять за неї волів заплативши;В домі так само її шанував, як і жінку дбайливу.Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину.Йшла вона з факелом в кожній руці. Телемаха ж любила435] Більше, ніж інші служниці, бо змалку його доглядала.Двері тоді відчинив він в доладно збудовану спальню,Сів на постелі і, знявши хітон м'якотканий із себе,Кинув цю одіж на руки послужливій няні старенькій.Склавши старанно хітон і розгладивши, де він зібгався,440] Няня його на кілок при різьбленім повісила ліжку.Вийшла із спальні, узявши за срібне кільце, причинилаДвері і ременем засув знадвору засунула тихо.Руном овечим укритий, всю ніч Телемах, на постеліЛежачи, думав про путь, в яку закликала Афіна.

ЗМІСТ ДРУГОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ДРУГИЙ І РАНОК ТРЕТЬОГО ДНЯ

Вранці Телемах наказує скликати ітакійських громадян на міську площу і всенародно вимагає на зборах, щоб женихи покинули його дім. Антіной зухвало з ним сперечається. Віще з'явлення орлів тлумачить Аліферс, якому грубо заперечує Еврімах. Телемах вимагає корабля, щоб їхати до Пілоса. Ментор дорікає громадянам за байдужість до Одіссеєвого сина. Після зборів, які свавільно розпустив Леокріт, Афіна у вигляді Ментора обіцяє Телемахові дати корабель і веслярів, а ключниця Евріклея споряджає його в дорогу. Телемах з уявним Ментором без відома матері відпливає до Пілоса.

ЗБОРИ ІТАКІЙЦІВ. ТЕЛЕМАХІВ ОД'ЇЗДЛедве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв,В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісивІ, до намащених ніг підв'язавши сандалії гарні,5] Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний.Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їмДовговолосих на збори негайно скликать ахеїв.Ці їх скликали, а ті – на площу збиралися швидко.Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,10] Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий.Був він не сам – услід йому бігли два пси прудконогі.Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, –Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.15] Першим Египтій, герой, до громади почав промовляти.Зігнутий старістю був і знав у житті він багато.Син-бо коханий його з Одіссеєм поплив богорівнимВ суднах просторих у той Іліон, що славиться кіньми, –Звавсь він Антіф-списоборець. В печері глибокій убивши,20] З'їв його лютий кіклоп останнім шматком на вечері.Троє синів ще лишалось, – один, Евріном, з женихамиГурту тримався, два інші у батька в полях працювали.Тільки й того не забув він, весь час ним журився і плакав.Тож із сльозами Египтій почав говорити й промовив:«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!В нас ні нарад не було, ні зборів на нашім майданіЗ дня, як на суднах просторих одплив Одіссей богосвітлий.Хто ж бо нас нині зібрав? Де виникла в цьому потреба –В когось з молодших чи, може, в людей поважнішого віку?Може, хто звістку почув, що додому вертається військо,Ясно нехай оповість нам, про що він довідався перше.Може, щось інше у справі народній звістить і розкаже?Благословенним мені він здається й відважним! Нехай же іЗевс на добро йому все, що він серцем замислив, оберне!»35] Так він сказав, і, зрадівши, улюблений син ОдіссеївВсидіти довше не міг. Надумав і він говорити.Став посередині зборів. Тоді йому берло у рукиВклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умілий.Спершу до старця звернувсь Телемах і промовив до нього:40] «Старче, той муж недалеко, – ти зараз і сам це побачиш.:Я цих людей позбирав, у великім-бо смутку я нині.Звістки ніде я не чув, що додому вертається військо,Мовити ясно не можу, щоб я десь довідався перше, –Нічого в справі народній мені сповістити й сказати.45] Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дім мій.:Два їх: одно – що загинув мій батько всечесний, який вамБув владарем і ставивсь до вас, як той батько ласкавий;Друге – ще гірше то лихо, що дім мій увесь незабаромЗовсім зруйнує й увесь мій набуток дощенту погубить.50] Матір мою женихи проти волі її обсідають,Всі оті милі сини тутешніх мужів щонайкращих.В дім до І карія-батька вони не посміли звернутисьПрямо, щоб викуп належний він визначив сам за дочкоюЙ видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий.55] В дім наш унадившись, день вони в день учащають до нього,Ріжуть нещадно воли в нас, і вівці, й годовані кози,П'ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють!Учти свої, – витрат не злічити! Немає-бо в доміМужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.60] Ми ж боронитись тепер не здолаємо, й навіть пізнішеБудем безпомічні ми, захистити себе неспроможні.Я б заступився і сам – була б тільки сила у мене!Діються речі, яких уже стерпіть не можна, – ганебноГине мій дім. Нехай і самих вас обурення пройме,65] Й інших людей посоромтесь, сусідів своїх, що навколоТут проживають. Бійтесь хоч гніву богів ви безсмертних,Щоб і до вас не змінились, уражені кривдами тими.Я заклинаю вас Зевса ім'ям олімпійця й Феміди,Тої, що збори скликає народні та їх розпускає, –70] Годі вам, друзі, дозвольте мені вже самому терзатисьГорем болючим! Хіба Одіссей, мій батько всечесний,Скривдив ворожо ахеїв отих в наголінниках мідних,Що в ворожнечі мститесь на мені ви і платите лихом,Цим потураючи людям? То краще, якби вже самі ви75] Всі поз'їдали у мене маєтки, стада і отари.З'їли б самі ви усе, то й оплату я мав би скоріше.Ми-бо ходили б по місту й чіплялись до вас із благаннямНаше віддати добро, аж поки всього б не вернули.Нині ж лише нездоланний ви серцеві жаль завдаєте».Гнівно слова ці він вигукнув, берло відкинув на землю,Сліз не тамуючи, й жалість до нього людей охопила.Мовчки сиділи всі інші, й ніхто з-поміж них не насміливсьВ відповідь прикре сказать Телемахові слово образи.Тільки один Антіной озвався до нього й промовив:85] «Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?Не женихи-бо у смутку й печалях твоїх завинили.Тільки матуся твоя, що на хитрощах знається добре.Третій минає вже рік і четвертий небавом настане90] З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить,Всім-бо надію дає, обіцянками кожного тішить,Кожному вість посилає, в думках замишляючи інше.Підступ ще й інший вона в лукавих задумала мислях:Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась95] Ткати велику тканину тонку і так нам сказала:«Юні мої женихи! Хоч і вмер Одіссей богосвітлий,Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу яПокрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, –Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно100] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,Що залишився без савану той, хто надбав так багато».Мовила це і дух наш відважний у грудях скорила.З того часу вона ткала удень полотнину велику105] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв.Аж на четвертому році, як знову весна наступила,Нам розказала одна із жінок, що знала цю тайну,Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.110] Тут довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.Ось що кажуть тобі женихи, щоб і сам ти душеюДобре збагнув і щоб інші ахеї усі оте знали:Матір свою відішли і умов, щоб стала до шлюбуЗ тим, кого батько укаже й хто буде самій до вподоби.115] А як ахейських синів відсилать вона буде й надалі,Горда із того, чим щедро її наділила Афіна, –Розумом світлим, умілістю в різних роботах прегарних,Хитрістю витівок тих, що про них не чували ранішеВ давніх ахеянок ми, таких, як оті пишнокосі120] В гарнім віночку Мікена, Тіро і Алкмена ошатна, –Жодна із них не могла б з Пенелопою навіть рівнятисьРозумом; нині ж їй краще тих хитрощів не замишляти.Доти худобу й маєтки вони поїдатимуть в тебе,Доки триватиме марно у мислях вона, що боги їй125] В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобудеСлаву, тебе ж призведе до значних лише втрат і видатків.Ми ж ні вернемось до справ, ні до іншої ми не поїдем,Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеїв».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:130] «Як же б то міг, Антіною, я з дому прогнать проти воліТу, що зродила мене й згодувала? На чужині десьБатько мій – вмер чи живий він? Нелегко було б і сплатитиВіно Ікарію, матір до нього самому пославши.Дав би за те мені батько! Мене й божество покараєГрізно, якщо до жахливих Ерінній взиватиме мати,З дому виходячи, тяжко упав би на мене богівськийОсуд. Отож-бо я й слова про це не скажу їй ніколи.Ну, а якщо це у вас тільки гнів у серцях викликає,Йдіть з мого дому! Про інші собі постарайтеся учти –Власне майно прощайте у кожного в домі по черзі.А догідніше і краще здається вам тут залишатись,Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих –Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –145] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»Так їм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часомВипустив з верху гори двох орлів, щоб додому летіли.Легко за подувом вітру вони подалися обоє,Близько простерши один біля одного крила широкі,150] А опинившись якраз над майданом багатоголосим,Стали кружляти вони і крилами часто махати.Голови всім оглядали, загибель віщуючи близьку;Кігтями потім лоби взаємно подряпали й шиїІ над домами направо й над містом кудись полетіли.155] Всі аж жахнулись, тих птахів на власні побачивши очі,Й думали нишком про себе: на чому це може скінчитись?З словом звернувся до них Аліферс – герой сивочолий,Масторів син; він один визначався з його поколінняТим, що знався на птахах і віщо умів промовляти.160] З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!До женихів щонайбільше із цим я звертаюся словом.Лихо велике на них насувається: вже-бо недовгоБути від друзів своїх оддалік Одіссеєві; десь він165] Близько відціль, і усім женихам він убивство готуєЙ смерть невідхильну; погано іще й багатьом доведетьсяНам, що на здалеку видній Ітаці живемо. Порадьмось,Поки не пізно, як женихів нам приборкати; кращеХай би самі вгамувались, було б це й для них корисніше.170] Я-бо не вперше віщую – на цьому вже знаюся добреОтже, і з ним, я кажу, все точнісінько так відбулося,Як оповів я тоді ще, коли в Іліон вирушалиЛюди аргейські і з ними поплив Одіссей велемудрий.Горя зазнає багато, супутців утратить, казав я,175] Й, як незнайомий, лише на двадцятому році додомуВернеться він, – і справді усе це збувається нині».Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:«Йшов би ти краще додому, старий, і там ворожив биДітям своїм, щоб лихо яке не спіткало їх часом.180] уут же і я віщувати без тебе ще краще зумію.Птахів у небі літає без ліку під ясним проміннямСонця, – не всі ж вони мають про щось віщувать; Одіссей жеЗгинув далеко, – було б і тобі вже загинути разомЗ ним, щоб нікому із нас ти нещасть не пророчив прилюдно185] Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютує, –Мабуть, ти ждеш, щоб тобі подарунок послав він додому?Ось що скажу я тепер, і це збутися конче повинно:Будеш при давніх, великих знаннях своїх ти підбиватиЮного мужа цього балачками своїми на сварку,190] Все тільки вийде самому ж йому найперше на шкоду, –Навіть і з поміччю птахів отих він нічого не зробить.Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добреДасться взнаки тобі, – буде для серця тяжка та гризота.А Телемахові от що я перед всіма тут пораджу:Матір нехай він прихилить до батька свого повернутись –Там їй хай справлять весілля і щедре нехай приготуютьВіно й дарунки, що любій належить одержати доньці.Певен-бо я, що ахейські сини не раніше відстанутьЗ прикрим отим жениханням. Нікого ми не боїмося:200] Ні Телемаха самого, який би не був велемовний,Ні віщуванням твоїм ми не журимось, старче, що марноТи виголошував, – цим лиш ненависть до себе ти збільшив,Буде так само усе поїдатися тут, і оплатиїм не діждать, поки з шлюбом вона, зволікаючи, буде205] Зводить ахеїв. Скільки-бо часу прогаяли досіМи у змаганні за неї й не ходим, проте, нареченихІнших шукати, щоб кожному з нас одружитися гідно».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Досить уже, Еврімах і всі женихи благородні,210] Слів витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, –Все це відоме богам, і ахеї усі про те знають.Дайте швидкий ви мені корабель і супутників двадцять,Щоб і туди, і назад пропливли всю дорогу зі мною.Маю-бо в Спарту пливти і в Пілос, пісками укритий,215] Там розпитати про батька, якого так довго немає,Може, від смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить.Вчую, що батько живий і додому вернутися має, –Ждатиму ще рік, терпляче ті зносячи всі неподобства.220] А як почую, шо вмер він, що більше його вже немає,Швидко додому вернуся, до милої серцю вітчизни,Пагорб могильний насиплю і похорон справлю врочистий,Все як годиться, й тоді вже віддам свою матінку заміж».Так він промовив і сів; з присутніх підвівся натомість225] Ментор, – товаришем був бездоганному він Одіссею,Той, відпливавши на суднах, увесь йому дім свій довірив,Слухать старого звелів і добра пильнувати ретельно.З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!230] Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,Лагідний, добрий, нехай, справедливості в серці не знавши,Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вжеНе пам'ятає ніхто Одіссея божистого в біднихЛюдях, що ними колись він правив, як батько ласкавий!235] Зовсім не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досіТут учиняють насильство, лиш підступи маючи в серці.Голови власні вони підставляють, плюндруючи ґвалтомДім Одіссея в надії, що вже він не вернеться більше.Іншими теж усіма я обурений, що сидите ви240] Мовчки й не зважитесь навіть і словом яким втихомиритьЖменьку отих женихів, хоч вас проти них так багато».В відповідь мовив тоді Леокріт йому, син Евенора:«Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ підбиваєшНас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко245] Навіть і многим мужам змагатися з нами на учті!Хай би вже раптом і сам Одіссей ітакійський з'явивсяЙ вигнати звідси хотів би усіх женихів благородних,Що в цьому домі і зараз на учті сидять, то, напевно,Втіхи було б небагато дружині його, хоч і довгоЖдала на нього вона, – гірка б його доля спіткалаЗ багатьома в непосильнім змаганні. Дурниці ти кажеш!Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своєї!Цього ж хай Ментор уже з Аліферсом у путь виряджають –Товариші його батька обидва були вони здавна.Тільки, гадаю, ще довго сидітиме він на Ітаці,Вісті вчуваючи, – мабуть, мандрівці отій не бувати!»Мовивши це, розпустив він негайно зібрання ахєїв.Кожен до дому свого – усі порозходились люди,А женихи в Одіссея божистого дім повернулись.360] Берегом моря піщаним пішов Телемах далеченько,Сивою руки водою омив і звернувсь до Афіни:«Вислухай, о божество, що вчора в наш дім завіталоІ кораблем наказало мені по туманному морюїхать питати вістей, чи додому так довго відсутній265] Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеї,Більше ж усіх – женихи, що зухвальству їх краю немає».Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна,Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:270] «Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху,Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, –Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом;Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна.А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи,275] То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато.Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будешІ Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине,280] Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання.А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганкиТи не турбуйся, – цілком нерозумні вони і неправі.Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доляБлизько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить.285] Зовсім недовго триватиме путь, якої жадаєш, –Буду-бо другом твоїм так само, як батькові був я,Бистрий тобі корабель споряджу й сам поїду з тобою.Ти ж повертайся додому і трохи побудь з женихамиТа приготуй у дорогу припаси в судині належній:290] В амфорах – вина, а борошно ячне, цей мозок людини, –В грубих міхах шкіряних. Гребців добровільних я швидкоСам між народом зберу. У морем омитій ІтаціЗнайдеться тих кораблів – і нових і старих – ще багато.Я придивлюся до них, який поміж ними найкращий, –295] Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке».Так Афіна промовила, Зевсова донька. ПочувшиГолос богині, не став Телемах тут баритися довго, –Милим зажурений серцем, додому поспішно подався,Дома застав женихів він зухвалих: одні у покоях300] Патрали кіз, а інші свиней на подвір'ї смалили.З сміхом тоді Антіной Телемахові рушив назустріч,Руку узявши, назвав на ім'я його й слово промовив:«Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надаліВикинь з грудей своїх намір нам шкодити словом і ділом,305] Краще поїсти і випить ходім, як раніше бувало.Те, що потрібне тобі, усе приготують ахеї:І корабель, і добірних гребців, щоб доїхав ти швидшеВ Піл ос священний чуток про славетного батька почути».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Не випадає мені між зухвальців таких, Антіною,Учти справляти спокійно й безжурно отут веселитись.Що, вам не досить хіба, що усякого скарбу багатоВ мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?Нині ж дорослий я став і чую, що мовлять навколо.315] Все розумію цілком, і в грудях відвага міцніє, –Тим-то жахливих на вас і спробую Кер я наслати,В Пілос приїхавши, може, чи й тут ще, між нашим народом.Я від'їжджаю, і буде не марною путь, що кажу я, –Щасною буде; тож їду, хоч ні корабля, ні гребців я320] Власних не маю, – як видно, здавалось це вам вигіднішим».Мовив це й руку свою він із рук Антіноєвих вирвавЛегко; в той час женихи клопоталися учтою в домі.З нього знущались вони і словами із глумом ганьбили.Дехто отак говорив із тих юнаків велемудрих:325] «Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляє!Месників він привезти чи з піщаного Піл оса хоче,Чи аж із самої Спарти, бо прагне туди він страшенно!Може, в Ефіру, на ниви родючі, він їхати хоче,Щоб відтіля привезти душогубного зілля-отрути,330] В чаші насипати нам і усіх нас нараз погубити».Інший ще так говорив із тих юнаків велемудрих:«Хто зна, а може, і він із своїм кораблем крутобоким,Як Одіссей, заблукає й далеко від рідних загине.Клопоту це ж і для нас могло б іще більше додати:335] Ми його скарб між собою повинні були б поділити,Дім тільки цей залишили б ми матері з мужем майбутнім».Так говорили. А він у батькову, з дахом високим,Сходить комору широку, де золота й міді лежалиКупи, і в скринях одежа, й оливи запаси пахущі;340] В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, стареєЧисте вино зберігалось – солодкий напій божественний,Днини чекаючи тої, коли Одіссей, у блуканняхГоря зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.З засувом двері двійчаті, міцні і пригнані щільно,345] Вхід замикали. Днями й ночами сумлінно й старанноКлючниця пильно усе стереже, вельмидосвідна жінка,Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.Кличе в комору її Телемах і мовить до неї:«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,350] Щонайсмачнішого, крім диш того, що отут стережеш тиДля нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж він додому,Смерті уникнувши й Кер, – мій отець, Одіссей богорідний.Амфор дванадцять наповни й накривками щільно прикрий їх,Ячного борошна всип у міхи, що із шкури пошиті,335] Двадцять мірок муки, що змелена дрібно на жорнах.Знай це сама лиш, одна приготуй і збери все докупи,Ввечері все заберу я, коли до верхніх покоївМатінка піде, про сон помишляючи свій і спочинок.їхати в Спарту я маю і в Пілос, пісками укритий, –Може, де вість про повернення милого батька почую».Так він сказав. Заридала старенька тоді ЕвріклеяІ, лементуючи гірко, промовила слово крилате:«Звідки у тебе, дитя моє любе, ця думка на серціВиникла? Як ти наваживсь у сторону їхати дальню,Наш ти єдиний, коханий? Пропав од вітчизни далеко,Десь у незнанім краю, і сам Одіссей богорідний!Ці ж, як од'їаеш, у слід тобі лихо негайно замислять,Занапастять тебе підло і все тут між себе поділять.Дома, з своїми лишайся! Навіщо тобі десь блукати370] В морі пустинному й тяжко усяку терпіти недолю?»Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Ти не журись, моя неню! Тож не без богів отой задум.Лиш поклянись, що про все це ти матері любій не скажеш,Поки аж днів одинадцять мине чи навіть дванадцять,375] Чи як почує сама про від'їзд мій і стане тужити, –Тільки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».Так він сказав, і старенька велику богів йому клятвуЩиро дала, а скінчила клястися вона й присягатись,В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,380] Борошно ячне всипати в міхи, із шкури пошиті.А Телемах до господи у гурт женихів повернувся.Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:Місто оббігала скрізь, Телемаха прибравши подобу,Кожного мужа спиняла і мовила кожному слово,385] Щоб на швидкий корабель усі позбирались надвечір.Світлому Фронія сину, Ноемону, потім сказалаДати швидкий корабель, і радо він те обіцяв їй.Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги;Спущено в море швидкий корабель, всі укладено в нього390] Снасті, що їх на собі кораблі добропалубні носять.В гавані скраю стояв він, до нього супутники гідніВже позбирались, богиня ж відваги усім додавала.Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:До Одіссея божистого в дім увійшла вона швидко,395] В очі усім женихам солодкого сну повливала,Розум питцям помутила і келихи вибила з рук їх.Довше сидіти несила було їм, і спати до містаВсі подалися, бо сон їм солодкий упав на повіки.Тут Телемаха з покоїв, збудованих зручно й вигідно,400] Кличе до себе ізнов ясноока богиня Афіна,Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:«Товариші, Телемаху, твої в наголінниках міднихВже посідали за весла й твого дожидають від'їзду.Отже, ходімо, не треба вже довше із цим зволікати».405] Мовивши так, уперед вирушає Паллада АфінаКроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохідний,На узбережжі піщанім супутців знайшли кучерявих.З словом звернулась до них Телемахова сила священна:410] «Друзі, ходім принесімо припаси, – усе вже готовеВ домі лежить. Про від'їзд ані мати не знає нічого,Ані служниці, окрім однієї, яка про це чула».Мовив це й вирушив він, і всі тут же за ним поспішили.На корабель добропалубний всі перенісши припаси,Склали їх так, як звелів улюблений син Одіссеїв.На корабель Телемах тоді вслід за Афіною вийшов;Сіла богиня тоді на кормі, а поряд із неюСів Телемах. Відв'язали гребці корабельні причали,На корабель увійшли і за весла громадою сіли.420] Вітер попутний для них ясноока послала Афіна –Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем.А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидшеСнасті кріпити, й вони наказу послухали радо.Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,425] Вставили міцно й до переду линвами враз прив'язалиТа натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.Вітер надув полотно, і враз зашуміла обабічХвиля пурпурна під кілем судна, що плинуло легко, –Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.430] Снасті усі закріпивши на чорнім судні бистрохіднім,Повні по вінця вина мореплавці поставили чашіЙ вічноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,Більше ж від інших усіх – ясноокій Зевсовій доньці.Так цілу ніч, цілий ранок верстав свою путь корабель той.

ЗМІСТ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ДО ВЕЧОРА П'ЯТОГО ДНЯ

Прибувши до Пілоса, Телемах зустрічається з Нестором, який разом із своїм народом на березі моря приносить жертву Посейдонові. Нестор розповідає йому про пригоди ахеян після зруйнування Трої і радить Телемахові довідатись про свого батька у лакедемонського владаря Менелая. Переночувавши У Нестора, Телемах з його сином Пісістратом вирушають кіньми в путь і після двох днів дороги ввечері прибувають до Лакедемону.

В ПІЛОСІВипливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осяватиИ смертних людей по широких землі плодородної нивах.В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівціВ'їхали. Чорних биків пілосяни на березі моряРізали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.Лав було дев'ять рядів, по п'ятсот їх сідало у кожнім,Дев'ять лежало биків для кожного ряду забитих, –їли утроби вони, а богові стегна палили.10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрилоВверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:«Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,Де його криє земля, яка його доля спіткала?Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, –Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, –Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину».25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:«Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,Дещо вкладе тобі бог, – гадаю-бо я, що не протиВолі безсмертних богів на світ ти родився і виріс».Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готувалиУчту – ті смажили м'ясо, а ті на рожен настромляли.Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гуртуСісти на руна овечі м'які на піску прибережнімПоряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,« Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотіїКелихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,Щоб узливання і він сотворив, – безсмертним, гадаю,Молиться й він, – у богах-бо є кожній людині потреба.Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, –50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок».Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливийТим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.Потім вона почала Посейдона-владику благати:35] «Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієїНе відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.Нестору передусім і синам його щастя пошли тиЙ іншим подай пілосянам ласкаву свою нагородуЗа гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснившиТе, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім».Так помолилась вона й узливання сама сотворила,Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,І помолився так само улюблений син Одіссеїв.65] М'ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,70] Хто вони, – після того як в їді уже втіхи зазнали.Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?»75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, –В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.Те ж, про що маю сказать, – не громадська то річ, особиста.їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,Про Одіссея, в біді витривалого, – він-бо з тобою85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добреЗнаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,Тільки загибель його невідомою робить Кротон.Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув –90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволишРозповісти про печальну загибель його: чи на власніОчі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти95] Мандрівника, – на недолю-бо мати його породила.Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:«Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стількиВ краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблямиВ мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,Чи коли місто велике Пріама-вождя переможноМи воювали, – із нас-бо найкращі в той час полягли там.Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали –Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?Навіть якби років п'ять або шість ти у нас залишався,Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.Років аж дев'ять загибель ми їм готували, вживавшиХитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлимТам порівнятись ніколи; усіх перевищував завждиВ хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти ріднийСин його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!Ще не бували ніколи ми – я й Одіссей богосвітлий –Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, –Мислями завжди єдині й душею, розумні порадиМи подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове містоЙ на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, –Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замисливЛюдям аргейським, не всі-бо між ними бували розумніІ справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої донькиБатька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеївПроти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеїПро поворот до вітчизни по лону широкого моря.Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радивЛюдям затриматись тут і священні зложить гекатомби,145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.Так от обидва стояли і прикрими лайки словамиПерекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серціЗле умишляючи, – Зевс готував нам великі нещастя.Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишиласьПри Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчалиШвидко, – морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додомуНам повернутись, – він вдруге між нас розпалив ворожнечу.На кораблях крутобоких одні вже назад поверталиІз владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,В Лесбосі нас він нагнав, – там про дальшу ми путь міркували:170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.Бога благали ми певну нам дати ознаку. ДорогуВін показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побіглиРибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису ГерестаМи прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокіВ гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилинуВітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, –Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,Що заціліли в боях, – з них нікого не викрало море.А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.Як воно добре, коли, загинувши, муж залишаєСина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеїСлаву його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.О, якби силою тою богове й мене наділили,Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, –Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!Щастя такого, проте, нам боги не судили послати –Батьку моєму й мені, – і доводиться тільки терпіти».210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, –Чув я, багато в твій дім женихів учащає незванихЗадля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститисьБатько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, –Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, –Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.То не було б уже в них і згадки про те женихання».225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надіїВ мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!»В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:230] «Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.Навіть боги від однаково всім неминучої смертіЙ любого їм врятувать не могли б, коли доля нещаднаВ повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:240] «Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертніСмерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.Нині про інше хотів би розвідати я й розпитатиНестора, – від багатьох справедливіший він і мудріший;245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.Глянути тільки на нього – мені він безсмертним здається.Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавшиПоміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?»Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:«Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живогоВ братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, –Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у поліКинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навітьСмерті його не оплакав, – страшне-бо замислив він діло:В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховавсяЙ чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давалаЗгоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,Син Атрея свою доручив доглядати дружину.Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.З Трої від'їхавши разом, пливли ми поволі додому –Син Атрея і я, один одному приязні друзі.Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір'я, –Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю –Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавнийВправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкращеВмів кораблем керувати, коли розбушується буря.Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, –285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізновуНа кораблях він доладних і скель стрімковерхих МалеїШвидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучнийДалі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, –Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилюНот, і той камінь малий затримує хвилю велику.Саме туди їх загнало, і ледве уникнули людиГибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбитоХвилями вщент. Із них тільки п'ять кораблів синьоносих300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувсяСвітлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталуЛюдям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себеСкарб твій поділять, – даремно й було б тоді в путь вирушати.До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаюїхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувсяВін од людей, від яких вже не мав і надії у серцівиїхать він, коли бурі загнали його на просториМоря широкого, звідки і птиця крилата не зможеНавіть за рік долетіти, – таке-бо страшне й величезне.Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїмиЧи суходолом, як хочеш, – стоять он і повіз, і коні;325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадятьАж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:«Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довгоТут нам сидіти на учті богів, – пора розійтися».Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:«Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м'яко поспати.Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!Мужа славетного парость, улюблений син ОдіссеївСпати не ляже у мене на палубі на корабельній,Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають».Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:«Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєїСлід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокийТоваришів підбадьорити, кожному слово сказати.Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;Решта – молодші усе, що поїхали приязні ради,Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокімЯ залишуся, а вранці уже до кавконів відважнихВирушу, – треба у них мені борг одержати давнійТа й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повізКоней, ходою найшвидших і силою самих найкращих».Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,Вигляд прибравши морського орла, – всі жахнулись присутні,И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;Взяв Телемаха за руку, назвав на ім'я і промовив:«Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських –Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї славиДай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;Широколобу в жертву тобі принесу однорічнуЯлівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, –Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву».385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтомВласних синів і зятів до свойого прегарного дому.А позаходили всі у прославлений дім можновладця,То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулихДобропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, –Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на нічНестор, їздець староденний, просив до своєї господи,Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м'якої постелі,Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,Що перед домом його при дверях високих лежало,Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньомуМудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, –410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,Разом сини його всі позбирались – Ехефрон, і Стратій,Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;Богоподібного з ним Телемаха також посадили.Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:«Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнатиВстиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів –Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, –Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниціВ домі там учту скоріш готували багату і пишну,Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли».430] Так він сказав, і усі почали метушитись. ТелицюЗ поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разомТовариші Телемаха відважного; майстер з'явивсяЗ мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертвіДолю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телиціРоги криві, щоб красою їх втішити очі богині.Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукоюВиніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовнимКороба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, –Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицюЗерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум'я кинув.А як усі помолились і зерном посипали жертву,Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неїРаптом наблизивсь, ударив сокирою й, м'язи на карку450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали –Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,Жертву тоді над землею широкодорожньою разомВсі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;Швидко на частки її поділили й відрізали стегнаТак, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,460] А молоді біля нього в руках п'ятизубці тримали.Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього –Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.470] М'ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.Сіли до учти вони. А навколо стола метушилисьСлуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:475] «Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові конейІ запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу».Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетілиПолем, і Пілос високий далеко позаду лишився.Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, –Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,Там свою й путь завершили, – так швидко домчали їх коніСонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

ЗМІСТ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР П'ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ

Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи, довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від'їзд сина і замах на його життя. Зворушена ч молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу віщим сном. Женихи на чолі з Тіноєм вирушають у море, щоб перестріти Телемаха біля острова Астеріди.

В ЛАКЕДЕМОНІТак в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.Пишно справляв у той час він в численному родичів коліРазом весілля і синові свому, й незайманій доньці:5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за ньогоВидать її, і боги це одруження нині здійснили.До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,В місто прославлене їх, де владу посів наречений.10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, –Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народивсяВін од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,Після того як дочку породила вона, Герміону,Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.15] В високоверхому домі на учті весільній сиділиВсі Менелая славетного родичі, друзі й сусідиІ розважались. Співець божественний співав під формінгуПісні чудової, й два скоморохи, – лише починав вінГрати й співати, – танок посередині вже витинали.20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми –Юний герой Телемах і Несторів син світловидий –Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.Через господу пройшов він людей вожая сповістити,25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:«Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?»30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:«Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцямКоней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй».Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликатиСлуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней40] Та за оброті до жолоба їх прив'язали у стайні,В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,їх же самих до божистого дому ввели. ДивувалисьДуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, –45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищалоВ високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.Добре помивши, служниці оливою їх намастили,50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.Воду служниця внесла в золотому чудовому глекуРуки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;Високо чашник на блюдах поклав дерев'яних їм м'ясаРізного, й келихи він золоті перед ними поставив.Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:60] «Хліба мого споживіть на здоров'я! А потім, коли вжеПідживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, –З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили».65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовиниЙ жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:«Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся – і дивом дивуюсь».Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрийІ, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:«Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестаткуНі в молоці у солодкім, ні в м'ясі та свіжому сирі,Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.•я Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбуТам набував, тут інший неждано й негадано, нишком,Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,Повний добра і усім для життя устаткований добре.Краще б третину я мав із того, що в домі моємуНадбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкійТрої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,На самоті у покоях просторого сидячи дому, –То утішаю собі я риданнями серце, а то їхСтримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружніїжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастяДолею стали його, а моєю – весь час безутішнаТуга, що так його довго нема і не знаємо навіть,Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумуютьБатько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;Щоб приховать їх, підніс до очей обома він рукамиПлащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦Мовби сама Артеміда з'явилася золотострільна;З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,З вовни м'якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій АлкандраПодарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.Гарні триножники два і золота десять талантів.130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулкуНа коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,Повну куделі тонкої, – лежало у ній веретено135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:«Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,Що то за люди, які завітали до нашого дому?140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досіНі із мужчин, ні з жінок, – дивлюся – і дивом дивуюсь! –Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,На Телемаха, що дома покинув його в сповиточкуі*? в час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загониВ Трою далеку походом воєнним усі вирушали».Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:«Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.Все-бо точнісінько в нього – і руки ті самі, і ноги,130] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостямиПро Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.Синові, втративши батька, багато доводиться в домі165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,От як тепер Телемах залишився, й немає в народіБільше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:«От дивина! То невже ж завітав до господи моєї170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволивЗевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз биЗ сином і всіми людьми, якесь увільнивши для ньогоМісто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо насНе розділяло б у приязні нашій і радості спільній,180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,Й він, бідолашний, один повороту додому не має».Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:190] «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радийВ жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїмиБлизькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам'ятьКучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських200] Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досіЙ навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначавсяБрат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах».Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:«Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, –Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.Легко поріддя впізнать чоловіка, якому КроніонВипряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,Краще про учту згадаймо і руки омиймо водоюЧистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою».Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптомЗілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.Хто його вип'є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,Хоч би упрост перед ним і брата чи любого синаГострою міддю убили й на власні це очі він бачив.Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,Де плодоносна земля розмаїтого родить багато230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.Кожен там – лікар, що всіх перевищить знаннями й уміннямІнших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:235] «Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,Діти відважних мужів! У житті кому як посилаєЗевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадатиПодвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,Та розповім про один, що так мужньо його учинив вінВ краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, –Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейськихСуднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізналаЙ стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо2«о Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додомуІ над засліпленням тим жалкувала, в яке АфродітаВвергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він».265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:«Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідитиМав я нагоду, країн об'їздивши дальніх багато,Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,Мужнього подвигу, що учинив він його так відважноУ дерев'янім коні, де всі ми засіли, з аргеївНайхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу1 почала визначних на ім'я викликати данаїв,Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готовіВийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,Тільки Антікл поривався словами на твій обізватисьГолос. Але Одіссей міцними руками затиснувРота йому і тримав так, аж поки Паллада АфінаГеть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв».290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у ньогоБилося серце, але не уник він лихого загину.Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?»Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницямЛіжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушкамиВикласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,І покривала вовняні подать їм укритися зверху.300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниціІ постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати –Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,Знизу сандалії гарні до ніг підв'язав мускулястих,310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.До Телемаха підсів, назвав на ім'я і промовив:«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибутиУ Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!Я розпитати прибув, – чи про батька вістей не розкажеш?Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене«° Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, –Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволишРозповісти про печальну загибель його: чи на власніОчі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти325] Мандрівника, – на недолю-бо мати його народила.Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такогоМужа могутнього враз заманулось отим боягузам!335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього леваНовонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,Вийшла б на травами рясно укриті узгір'я й долиниПастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,Приготував оленятам і лані загибель ганебну, –Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагавсяЙ кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, –З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.Я поривався додому, мене ж у Єгипті трималиВічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, –Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам'ятали.Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;Стільки віддалений острів від берега, скільки проплинеЗ вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.Є там затока чудова, і зручно із неї просторіВ море вести кораблі, водою запасшись питною.360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разуВітер не віяв морський, що супутником нам супроводитьВсі кораблі по лону безмежно широкого моря.Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала –365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,Ейдотея, – найбільше-бо душу її зворушив я.Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,Товариші ж у той час кривими гачками ловилиРибу вздовж берега, – шлунки-бо голод їм мучив страшенний.370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:«Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?Надто на острові цім забарився й знайти вже не можешВиходу, товариші ж твої духом цілком занепали».з« Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:«Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,Чимось образив богів, що простором небес володіють.Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,зво Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогуВ путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодніЗнає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, –Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,Що там лихого чи доброго сталось у домі твоємуЗ того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:«Краще придумай сама на божистого старця засадуТак, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом».Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:«Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,Старець морський непомильний із подувом першим ЗефіраРаптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, –Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,І видихають терпкий глибини океанської запах.Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштуюЛоже між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмешНа допомогу собі супутників трьох найвірніших.410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;Потім, усіх по п'яти полічивши й оглянувши пильно,Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старогоЙ цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,Силою більш не тримайте старого, і ти розпитатиЗможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступаєПуть поворотну по хвилях багатого рибою моря».425] Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.4зо Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,Берегом йшов я піщаним широкодорожного моряЙ щиро молився богам. Супутників вів я з собоюТрьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиняІз глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,Тільки-но здерті, – підступ на батька вона замишляла.Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часомСіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав насЗапах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?Та порятунок і поміч велику вона подала нам:445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахлаСолодко так і запах огидний отой забивала.Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягалиПокотом всі спочивати на березі моря шумливім.450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколоЖирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.Легшими нас між потвор полічив він, про підступи нашіЙ гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.З криком тоді ми напали на старця й руками своїмиМіцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;Плинною став він водою, розложистим деревом потім.Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:«Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?»Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:465] «Знаєш ти, старче, і сам, – чого ж ти питаєш лукаво? –Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаюВиходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:«Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасніЗевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидшеНа батьківщину свою винно-темним доплинути морем,475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомбиВ жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш».Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,Він-бо загадував знову мені по імлистому морюВ довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:485] «Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши».Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:«Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічогоЙ думки моєї не відав про це, – гадаю, недовгоВтерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеївПри повороті загинули, – сам ти в бою тім брав участь.Ще одного десь живого широке затримало море.З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великіСкелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,Що проти волі богів уникне морської безодні.505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівноВдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,Тільки уламок зостався, а другий у море звалився –Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, –510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.Так і загинув Еант, водою солоною впившись.Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладнихСуднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовинаЙ, скорбного, знов понесла по багатому рибою морюАж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселюЗ давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячіБігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два талантиЗолота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у сховіВін посадив, готувати звелівши у домі вечерю.Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішноПлакать, нічого ми цим не доб'ємось. А ти постарайся545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й ранішеВбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважнийРадість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,Що десь живого широке ще й досі затримало море.Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:555] «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, –Бачив на острові я, як сльози рясні проливав вінВ домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досіДержить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, –На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітханняВід Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.Я ж і супутці мої богорівні до суден доладнихРазом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,То зготували вечерю, і ніч божественна настала.575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, –580] І під ударами весел запінилось сивеє море.Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертніВітер попутний і швидко у рідну доставили землю.Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моємуПогостювати – на днів одинадцять чи навіть дванадцять.Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачуКелих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливанняТворячи, кожного разу спогадував ти і про мене».Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:«Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маюВтіхи безмежної, та у священному Пілосі журноТовариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівниниШирокополі, росте ситнику й конюшини багато,Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.На островах, що на морі лежать, немає для конейАні розгону, ні лук – особливо ж на нашій Ітаці».Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім'я і промовив:«Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:615] Дам дорогої роботи кратеру – уся вона з сріблаВилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,В домі його гостював, – тобі її хочу я дати».620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.В дім до державця божистого гості тим часом збирались,Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов'язані гарно.Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданкуБавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:«Чи, Антіною, відомо, чи ні, – коли повернутисьЗнову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасетьсяВ мене кобил і мули, придатні уже до роботи,Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об'їздить».Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, – загаявсь640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:«Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з нимХлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власнихТа наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєїЧи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?»Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:«Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,650] Якби людина така, з турботою в серці такою,Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народіХлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівсяМентор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав».Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвавсяВ гніві страшному, – люттю великою сповнилось чорнеСерце його, і очі вогнем запалали жахливим.«От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвалаПодорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силуВиснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоціПідстерегти його – поміж Ітаки й скелястої Сами, –Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!»Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззадуЧув за двором, на якому вони свої задуми ткали.Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:«З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницямВсю залишити роботу й вечерю для них готувати?Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достатокНищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікомуВ цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,Що одного зненавидять, а другого милують надто.Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно695] Всім показали, – нема за колишнє добро в вас подяки!»Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:«О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляютьТі женихи, – бодай би цього не дозволив Кроніон!7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убитиДесь по дорозі додому. Вістей про батька питатиВ Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний»Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.Врешті такими вона озвалась до нього словами:«Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхатьНа кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослимПравлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?»Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:«Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам вінЗваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати –Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув».715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несилаВ кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.Сіла вона на порозі затишної спальні своєїЙ гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:«Слухайте, любі! Послав мені горя й журби ОлімпієцьТак, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідомеЗ дому забрали, – я навіть не чула, коли він зібрався.З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевноЧас, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;Сад він багатодеревний мені стереже, – тож негайноДесь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, –Може, той серцем своїм придумає якось нагоду740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляютьПідступом сина убити в нащадка богів Одіссея».Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:«Доню кохана! Хочеш – безжальною вбий мене міддю,Вижени з дому мене, – не втаю я від тебе ні слова.745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, –Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене великуКлятву – про це не раніш дванадцяти днів розказати,Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,Вийди у верхні покої з своїми служницями разомІ помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, –Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, –Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадківАркесіада, хтось з них залишиться й власником будеВисоковерхого дому й далеких ланів плодоносних».Мовила – й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:«Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрийЖирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина –Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли».Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:770] «Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жаданаВладарка й гадки не має, що синові вбивство готують».Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:«От навіжені! Остерігайтеся високодумних775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійснятиЗамір, який нам усім сьогодні припав до вподоби».Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсмілішихІ до швидкого повів корабля на узмор'я піщане.780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часомВсе без питва та їства, сумна і голодна, лежалаЙ думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, –Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:Привид створила вона, подобою схожий на жінку –Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.До Одіссея божистого в дім вона привид послала,800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:«Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволятьПлакать тобі і журитись, – повернеться скоро додомуЛюбий твій син, нічим-бо не винний він перед богами».В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:810] «Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто ранішеВ мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й риданняЖурні, що тугою серце і душу мені огортають?Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, –820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лихаЗ ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на ньогоЙ хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю».Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:825] «Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!Подорожує усюди супутниця з сином, якоїКожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.Отже, й послала мене вона все це тобі розказати».830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:«О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,То й про того нещасливого всю мені правду повідай:Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?»«35] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:«Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться».Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях реміннийПодувом вітру. І зразу від сонних прокинулась марень840] Донька Ікарія, й любе зігрілось їй радістю серце,Так їй примріявся ясно весь сон цей у темряві ночі.А женихи кораблем своїм путь вже верстали вологу,В задумах злобних готуючи смерть Телемахові близьку.Є невеликий в просторах морських острівець кам'янистий,845] Він у протоці лежить між Ітаки й скелястої СамиІ Астерідою зветься; обабіч там пристані зручніДля кораблів, – отам-то й засіли в засаду ахеї.

ЗМІСТ П'ЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ

Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п'ятий день Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі. Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він виходить на берег феакійського острова Схерії.

ПЛІТ ОДІССЕЇВЩойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясногоВстала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж нимиЗевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лихаРозповісти, – турбувалась, що в німфи він так забарився.«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вжеНе пам'ятає ніхто Одіссея божистого в біднихЛюдях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить вінВ домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.Любого сина його вороги замишляють убитиДесь по дорозі додому, – вістей про батька питати20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний».Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись».Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:«Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшануютьІ кораблем відішлють у рідну його батьківщину,Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.Доля судила і рідних побачить йому, і вернутисьВ високоверху оселю і в рідну свою батьківщину».Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:Зразу ж до ніг золоті підв'язав він ізнизу підошви,45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшимІ по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людямСклеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустивсяТа понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, –Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався,На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моряЙ далі пішов до печери великої, де пишнокосаНімфа жила, – на ту пору якраз він застав її дома.Полум'я в неї велике палало на вогнищі, й запах60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьомуОстрові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкоїІ, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї –Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі –Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворониДовгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.Там же, навколо печери глибокої, скрізь виноградуПорозросталися лози, дозрілими фонами пишні.70] І недалеко одне біля одного воду прозоруЧисті чотири джерела струмили у сторони різні.А навкруги килимами м'якими з селери й фіалокЛуки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовшиЙ глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,Бо один одного вічні не можуть богове не знати,80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, –Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.Що тобі треба, скажи, – спонукає-бо серце зробитиВсе, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:«Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, –Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моряПростір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де людиЖертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.Та неможливо веління егідодержавного ЗевсаПереступати й богам або ухилятись від нього.105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебеЗ тих, що Пріамове місто колись дев'ять літ воювали,А на десятий, в руїну його обернувши, додомуїхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.110] Товариші його славні усі там загинули марно,Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,Бо не загинути десь від рідних і любих далеко –Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину».Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:«О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лукаЗолотошатна убила його Артеміда пречиста.125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса ДеметраНа цілині, уже ораній тричі, кохання і ложеСтала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомоЗевсові це, і блискучим його поразив він перуном.Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кіліВін опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучимЗевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробитиПообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.Та неможливо веління егідодержавного ЗевсаПереступати й богам або ухилятись від нього.Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде140] В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:«Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.Зевсову волю від нього почувши, німфа-владаркаДо Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очіНе висихали, солодке життя по краплині стікалоВ тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:160] «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свійТут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з нихПліт широкий; а потім помостом із брусся його тиВисоко встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,Як побажали боги, що простором небес володіють,170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами».Мовила – й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:«Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокіПерепливають її, утішені Зевсовим вітром!Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».'«° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,Й, гладячи руку, назвала його на ім'я, і сказала:«Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,185] І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна,Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, –Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажалаРадить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у менеДух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітлаКроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний;195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавноВісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становилаїжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнатиЩе тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,То залишився б зі мною оселю ти цю пильнуватиЙ став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед неюНаче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливоСмертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:215] «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добреЗнаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красоюГірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту.А як з богів мене хтось розіб'є в винно-темному морі –Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівсяВ хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною».225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатнийСтан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,І почала Одіссея відважного в путь виряджати.Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцноНа топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальнійОстрова край повела, де великі зростають дерева –Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,з"» Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.Тож показавши йому, де великі зростають дерева,Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.Розміру саме такого, яким досвідчений тесля250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, –Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,Густо підпори і дошки великі на них настеливши.Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.Огородив його далі він віттям вербовим навколо,Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.260] Линви до рей прив'язав, а до низу – канати й кодоли,Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.П'ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.Міх йому з гарним вином у запас положила богиня,Другий – з водою міх величезний, із їжею – третійШкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато.Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керуватиВправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, –Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід ВолопасаТа у Ведмедицю, – інші ще Возом її називають.Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.На вісімнадцятий день показалися гори тінисті280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, –В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, –Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:«Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертніПро Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.Ось він вже близько країни феаків, де вирватись маєЗ зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубецьСвій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйніПодуви враз розбудив і чорними хмарами землюЙ море усе оповив, – ніч темна із неба нависла.295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений яснимНебом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, –Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:«Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,В морі біди натерплюся, – усе це збувається нині.Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небоЗевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні305] Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель!Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертюНа рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв биВ день той, коли незліченні троянці мене закидали310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, –З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».Щойно він вимовив це – із шумом страшним величезн»Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблихВипустив рук; у жахливій завії вітрів протилежнихПереламало якраз посередині щоглу високу;Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважалаЙ одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.Зрештою виринув він, плюючись безустанно водоюГірко-солоною, що з голови його звільна струмила.Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.Наче північний Борей восени по рівнині ганяєВсохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:«Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним.Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвиляхВітру носити, а сам, гребучи руками уперто,В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, –З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний;355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:«Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на менеХтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:Поки оці деревини ще купи триматися будуть,Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать».365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався,Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливийРаптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, –370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревиніВерхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:«Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха».380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривихІ аж у Еги помчав, де була його славна оселя.Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав'язала,Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатисьМіг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрилаТиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,Глянув він пильно, і от – недалеко вже землю побачив.Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, –Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, –З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високийБилася там і солоною піною все заливала.Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли –Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:«Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачитьДав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколоЗ ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногамиДна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчастіСкелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду тамБерег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, –Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене великуЗ моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;Знаю-бо – лютий на мене преславний землі потрясатель».Поки отак він серцем своїм і думками вагався,425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,Та положила на серце йому ясноока Афіна –Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишиласьКлаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,Та напоумити встигла його ясноока Афіна:Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптомВін опинився, – те місце здалося йому найзручнішим:Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:445] «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благаннямЩирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,Нині твою течію і коліна твої обнімаю!450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!»Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, ОдіссеяВ гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливаласьЗ рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,Ледве живий, – бідолаху знесилила втома страшенна.А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.Швидко її понесла течія, і Іно підхопилаВ милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:465] «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати –Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилинуВтома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, –Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу».Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалекоТої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,Що позростались докупи, з родючими, плідними – дикі.їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,480] Не проникали й дощі поміж них, – гущиною такоюПереплелося їх віття. До них Одіссей і подавсяПоповзом, вимостив милими там він своїми рукамиЛоже широке, бо всюди лежали опалого листяКупи такі, що під ними і двоє, і троє укритись485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.Як головешку пастух у попелі чорнім ховаєСеред далекого поля, де й близько немає нікого,490] Сім'я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, –Так Одіссей заховався у листя. Солодкий АфінаСон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.