– Так-так, я пам’ятаю, – не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.

Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва – і слова самі злетіли з його губ.

– Я… зможу побачити вас іще колись?

– Можливо, – лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. – Тільки ж не приходьте так, як оце зараз – іншим разом вам може не так поталанити.

Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.

…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.

– Щось ти без мішка, приятелю, – весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. – Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?

– Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, – посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. – Ти б нас усіх за місяць перевішав…

– Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?

– Та так, дрібничка, – мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. – Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?

Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

– Непогано, – оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. – Місяць гуляти можна.

– А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

– То що, нічия?

– Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

– А тепер – усіх пригощаю! – гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

– МИ пригощаємо! – підняв догори палець Джош.

Грижа схвально кивнув.

Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…

Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.

Марта!

Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.

Марта!..

Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.

Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.

Марта…

З цією думкою Джош і заснув.

Вони зустрілися через тиждень, в опері.

Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.

Вони просто зустрілися.

– Як ваш заклад, пане Джозеф?

– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.

Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.

– І що, ви тепер працюєте разом?

– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.

– Пробачте, пане, то не ви впустили?

Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.